Нудьга - Марина Кірносова

Павлик сидів біля віконця та розглядав краплини, що стікали по ньому.

– Як нуднооо... – стогнав він. – Коли дощ, робити зовсім нічого.

– А якщо стогнати, можна подумати, тобі веселіше стане, – посміхнулась бабуся.

– Ну, ба…

– А ти почитай книжку.

– Нудно.

– Намалюй щось.

– Нудно.

– Достань конструктор.

– Не хочу…

Тут роздався дверний дзвінок.

– О, це вже моя подруга прийшла. Закінчуй стогнали та займись ділом! – бабуся пішла відкривати двері.

– Нудьга! – знову вимовив хлопчик.

– Ну скільки можна мене кликати. Я не можу швидше. Та хіба в дощ усюди встигнеш? Як почнуть діти сумувати, то з ніг зіб’єшся, поки до всіх завітаєш.

– Ти хто? – здивовано дивився Павлик на маленьку дівчинку, розміром з долоню хлопчика, яка стояла на підвіконні. Вона була схожа на листок дерева, бо все в неї було зеленого кольору: плаття, туфлі, капелюшок і, навіть, парасолька.

– Це ти хто? – вона строго тицьнула в хлопчика своєю парасолькою.

– Ой, боляче… Я Павлик. А ти?

– Я Нудьга. Приходжу, коли мене кличуть. А зараз всі тільки й нудьгують. А мені хіба весело?

– А навіщо ти до мене завітала?

– Робота в мене така. Ні б, пішла працювати, як мої подруги – мадам Посмішка, міс Гарний Настрій та пані Радість. Їх і не бачить ніхто. Вони непомітно виконують свою працю. Підкинуть посмішку або смішну думку на вухо нашепчать, да так, що людина думає, що сама її вигадала! Або посипають чарівним пилом щастя. Та к ні ж, я вирішила рятувати діточок від нудьги, – шумно зітхнула дівчинка.

– А я хочу, щоб до мене пані Радість завітала! – перебив монолог дівчинки Павлик.

– А вона тільки к тим приходить, хто сам готовий щось зробити для цього! Мої подруги тільки допомагають. Втім, як і я, – посміхнулась Нудьга.

– Добре, то розважай мене!

– Який хитрий! Пам’ятай, ти сам повинен щось зробити!

– А… Нудьга… Ой, пробач, не буду більше тебе кликати! – спохватися Павлик.

– Ну що, скоріше, мене ще до твого друга з третього поверху, Антона, треба. Він вже стільки часу дарма потратив! І так, почнемо. Яке в тебе є бажання?

– Хочу морозиво та машину на радіоуправлінні. Ще цукерок і іграшковий літак. Ще хочу... – почав перераховувати хлопчик, задумливо дивлячись на стелю.

– Щось мене це нагадує казку «Квітка-семибарвиця». Читав таку?

– Да. Ще й мультик дивився.

– А висновки зробив?

– Зробив, – тихенько сказав Павлик.

– І взагалі, я бажань не виконую. Я не чарівниця.

– Ага, ти Нудьга, – засміявся хлопчик.

– Достатньо дражнити! Ось чим ти займатися любиш?

– Люблю фантазувати, наприклад машини з майбутнього вигадувати.

– О, так це ж гарна ідея!!! А намалюй машини такі. Ні, краще ціле місто з майбутнього! Зможеш?

– Звичайно, – очі хлопчика засіяли. – Тільки я це буду робити не на альбомному листі, а на великому – ватмані. У мене тут у шафі такий є.

Через хвилину на столі лежали великий лист та кольорові олівці. Цілих тридцять два відтінка! Це йому мати подарувала. Павлик почав захоплено малювати.

– Я ще й будинки цікавими зроблю, фантастичними! І взагалі, тут все повинно бути зручним для людей. І ще, незважаючи на прогрес, в моєму місті буде багато дерев і квітів! А в центрі – обов’язково величезний парк зі ставком, в якому будуть плавати лебеді та качки. Адже природа краще будь-якої фантастики! А ось над атракціонами у парку я подумаю. Вони будуть незвичайними!

– Я можу піти? – задоволено запитала Нудьга.

– Так. Щиро тобі дякую!!! І праця в тебе дуже корисна!

– На здоров’я! Ти тільки не клич мене часто. Ти ж сам можеш знайти собі заняття.

– Добре! Я зрозумів. Треба тільки подумати, що мене цікавить та, що хочеться робити.

– От і молодець! Успіху тобі та нових ідей! – Нудьга відкрила парасольку та зникла в повітрі.