Іван Голик і його брат - українські народні

Одного разу князь покликав обох синів і пішов з ними до моря прогулятися. Ідуть берегом, а на березі стоять три дуби. Глянув на них князь і питав старшого сина:

– Сину мій любий, що б ти з цих трьох дубів зробив?

– Зробив би я, батечку, добру комору, щоб хлібороби мені до неї хліб звозили, а я б у заморські краї продавав та велике багатство придбав.

– Що ж,– батько каже,– буде з тебе хороший хазяїн. А ти,– питав меншого,– що б ти з цих дубів зробив?

– А я, батечку, зробив би собі корабель та поплив би морем світ за очі, аби тут не сидіти та з чужої праці не багатіти!

Розгнівався князь на такі слова:

– То що ж, це й я з чужої праці багатію?! Нащо мені такий син! Іди собі й зараз до моря!

Штовхонув він сина спересердя, той і покотився просто в воду! А тут саме пливла кит- риба, вона його враз і проковтнула.

Попливла кит-риба в синє море, почала хапати човни й кораблі. Хапає, ковтає, а все мало.

А князів син всередині у рибі ходить, поміж тими човнами та кораблями бродить, перешукує, що є у човнах, тим і харчується.

Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну люльку викурив, наклав другу – викурив, наклав і третю – викурив.

От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:

– Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!

Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують – хтось усередині кричить:

– Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!

Почули вони це та з переляку як кинуться! – і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов на берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: «Як же мені тепер у світі жити? »А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.

Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину.

Їдуть вони, їдуть, під’їхали до моря, коли бачать – сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:

– Піди спитай, що то за чоловік?

Пішов слуга, питає:

– Хто ти такий? _– Я,– каже,– Іван Голик. А ви хто такі будете?

– Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.

– Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.

Переказав те слуга князеві. Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи – все убрання. Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.

– Вже коли береш мене з собою, князю,– каже,– так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся – пропадемо усі.

Князь сказав: «Добре, слухатимусь»,– і всім наказав слухатись.

Їдуть вони, їдуть, коли це – мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:

– Ні,– каже,– почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.

Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:

– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!

Їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода :

– Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.

Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв’язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.

Їдуть понад берегом, коли бачать – рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:

– Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.

– Нащо?

– Не питай нащо, а купуй.

Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:

– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.

Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. Їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев’яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому – одразу вбиває.

Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.

А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:

– Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.

– Добре,– каже змій,– тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш – тут і тобі й усьому твоєму поїзду кінець прийде.

Погодився князь.

– У мене на току є триста скирт усякого хліба,– каже змій. – Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

– Чого ти, князю, плачеш?

– Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! – і розповідає про все.

– Не плач,– каже Іван Голик,– лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.

Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися – де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?

– На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи – ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов – скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився – ніде в колосках нема ні зернинки.

– Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! – кажуть миші. – Прощай!

І розбіглися всі. А Іван Голик став на точку, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув – очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!

– Що ж,– каже змій,– ходімо, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.

От догуляли до вечора. Тут змій і каже:

– Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала – не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш – усім вам кінець!

Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:

– А чого ти, князю, плачеш?

Князь і розповідає – отака, мовляв, напасть.

– Бреше змій,– Іван каже,– то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

– На допомогу кличу,– каже Іван,– змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!

Щуки миттю пірнули у воду й попливли. Плавали, плавали, шукали, шукали – ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають – таке, мовляв, горе... Мати й каже їм:

– Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!

І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:

– Отже, тобі й наша відслуга!

Подякував Іван Голик двом щукам і побіг до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:

– А що, перстень є?!

– Є – каже Іван.

Коли це змій сам іде, сердитий такий.

– Що ж, досі персня нема?

– От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.

Посміхнувся змій і каже:

– Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси. Пішли до будинку, а там уже гості сидять – аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:

– Твій перстень?

А вона зашарілася й каже:

– Мій.

– Як твій, так візьми, та наперед не губи. І пішли всі обідати. За обідом, при гостях, змій князеві й каже:

– Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш – усім вам кінець!

По обіді пішли всі відпочивати, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідав: тепер уже пропадати нам усім!

– Дурниця,– каже Іван Голик,– як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене ВСЯКИЙ слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.

От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір’я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:

– Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.

– Ану-ну, нехай спробують! – кажуть змій та його гості.

Князь гукнув:

– Кличте сюди Івана Голика!

Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! – так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.

Князь тоді й каже:

– От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!

Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:

– Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.

Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.

Вислухав Іван і каже:

– А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не осоромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.

Вранці приходить князь на подвір’я, вітається з усіма, дивиться – одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:

– Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.

Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують – так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:

– Ви намірились коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.

Змій каже:

– Добре, хай поїде.

Князь покликав Івана Голика й наказує:

– Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.

Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його – аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю – аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б’є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:

– Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!

– Мені,– каже він,– нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.

Зітхнула вона й каже:

– Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.

І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір’я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:

– А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.

Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї – вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.

Змій каже:

– Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти,По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь – до Івана Голика на пораду.

Іван Голик як свисне – прилетів комар. Дізнався про всю пригоду, та й каже:

– Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться – я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий – я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.

Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються – немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився – ніяк найменшої не впізнає... Один раз обійшов – не побачив комара. Вдруге обійшов – літає комар над головою в однієї. Як почав утрете обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою – мах! А князь до неї: «Оце моя!» – і підводить до змія.

– Що ж,– змій каже,– як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.

Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:

– Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.

– Добре,– каже князь,– все зроблю, як ти кажеш.

От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляв – чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювати б трохи!

– Ні,– каже князь,– сьогодні ж поїдемо!

От узяв він свою молоду, своїх людей зібрав, сіли й поїхали.

Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.

Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:

– Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?

А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати – як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:

– Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.

Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.

Сидить собі Іван і біди не чув, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним – так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір’я. Тоді, впавши, й каже:

– Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!

Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана – той його й ухопив.

Підбіг і безрукий:

– Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?

Іван Голик на те каже:

– Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.

От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.

Їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.

Доїхала до них і каже служницям:

– Подайте тим калікам оці гроші.

Служниці хотіли подати, а безногий і каже:

– Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?

Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:

– Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?

– Така вже біда в мене! – каже вона.

– Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!

Коли це під’їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:

– Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.

Іван Голик каже:

– Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.

Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.

– Коли ж він літає? – питають.

– Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.

– Постій же,– каже безногий,– ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.

От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! – вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:

– Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!

Безногий і каже:

– Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.

– Беріться за мене,– каже змій,– понесу, тільки не душіть мене.

Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:

– Оце цілюща вода!

Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:

– Постій, брате! Ось потримай ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!

Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум’ям. Як почали вони тоді змія душити! – він давай проситися:

– Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!

Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.

Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.

Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.

Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить – недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнав свого брата. А той дивиться – і пізнав Івана Голика. Тоді Іван і каже:

– Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав – не діймай жінці віри до семи років!

Заплакав князь і каже:

– Прости мене, Іване Голику! – і в ноги йому впав.

От Іван Голик підвів його та й каже:

– Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову в. Тепер ще покнязюєш трохи!

Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:

– Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.

– Так поженімо ж удвох! – каже Іван.

А князь каже:

– Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ганку стоїть, дивиться й сміється.

Іван Голик і каже:

– Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра – годі!

Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ганку й сміється:

– От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!

Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:

– Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! – а що то Іван Голик – вона й не пізнала.

Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:

– Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів та й принеси до мене в сад.

От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.

Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.

Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:

– Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.

– Ні, ще, мабуть, зарано,– каже князь,– княгиня ще на ганок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.

Іван Голик і каже йому:

– Як поженемо, то ти не цілуй, а поцілую я!

От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, сіла на ганку. Тут і змії з нею. Брати повиганяли з хліва свиней і женуть удвох.

Тільки догнали до воріт – свиня стала на воротях і стоїть. Княгиня із зміями дивиться й посміхається, а Іван Голик як розпустить пугу, як оперіщить ту свиню, так від неї і кістки розсипались! А тоді як замахнеться на зміїв – вони тікати, хто куди втрапив! А княгиня злякалася, як зіскочить з ганку, та до князя – та в ноги!..

– Прости мене, чоловіче, не карай! Присягаюся тобі ніколи з тебе не знущатися, бути тобі покірною жінкою!

Отак вона покинула свої зміївські норови і стала добре з чоловіком жити. Живуть собі, поживають та Івана Голика поважають.

== Читать на русском языке ==