Сніжниця - українські народні

Були собі дід і баба, та не мали дітей. Сумували старі, що без нащадків живуть.

Якось узимку землю вкрила біла ковдра.

Спостерігаючи, як малеча завзято ліпить снігових баб, дід звертається до дружини:

– Чом би й нам не спробувати?

– Ти вже маєш бабу – краще зліпімо дитинку.

– Чудова думка!

Пішли старі надвір і почали працювати. Виліпили тулуб, ніжки й рученята, на обличчі вималювали ротик, носик, оченята. І щойно закінчили, як сніг перетворився на ніжну шкіру, зарум’яніло личко, відтінене довгими віями.

Зраділо подружжя:

– Слава Богу, вже й ми матимемо донечку!

За день дівчинка почала ходити й розмовляти. Дід дав їй дуже гарне ім’я – Сніжниця. Росте білокоса не по годинах, а по хвилинах! За п’ятнадцять днів стала красунею – кмітливою, лагідною та спритною. Стареньких лагідно називає дідусем і бабусею. Сусідські дівчата до неї в гості приходять, а вона до них бігає. Не натішиться подружжя донечкою, не намилується.

Минула зима, й після Великодніх свят пригріло сонечко. Почала Сніжниця більше під дерева ховатися, уникаючи гарячих променів. Усе більше часу в холодку проводить.

Настало літо. Ось і свято Івана Купала. Дівчата цього дня наплели вінків, розпалили велике багаття біля річки й почали через вогонь стрибати. Попросили й діда з бабою відпустити Сніжницю пісень співати й таночки водити.

– Хай розважиться наша дівчинка, – погодилися старенькі.

Дівчата віночок на голову білокосій красуні наділи, завели в танок, а потім запросили стрибнути через вогнище. Сніжниця розбіглася за ними, а як над полум’ям пролітала, то безслідно зникла. Розтанула, мов дим.

Плачучи, прийшли дівчата до діда й баби:

– Невідомо, куди ваша донечка поділася. Зникла над багаттям. І сліду немає.

А старі крізь сльози:

– Бідолашна наша дівчинка… Зі снігу виліплена, боялася сонячних променів. Біля полум’я розтанула… Поплакали вони та так і залишилися самотніми.