Названий батько - українські народні

Зосталося три брати сиротами – ні батька, ні неньки. І нема в них нічого, ні хазяйства, ні хати.

Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.

Розповіли йому брати про свою біду, а дід каже:

– Будьте ви мені сини, а я вам батько. Я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.

Згодились вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями.

Аж бачать – стоїть хатка чепурна, біленька, у вишневому садочку, квітками обсаджена.

Вибігає з хати дівчина, така гарна, як та квіточка.

– Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови! – каже старший брат.

– Добре, ходім сватати! – дід-батько до нього. – Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!

От висватали вони ту дівчину, відгуляли весілля. Старший син хазяїном став і в тій хаті зостався.

Ідуть вони далі втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати.

То підстарший брат тільки глянув і каже:

– Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще щоб млин і ставочок, то я б у млині сидів та й хліб мав, поки мого віку.

Посватали вони дівчину, відгуляли весілля.

– Ну, синку, тепер живи щасливо та правду не забувай.

Ідуть далі вдвох. Бачать – хатка вбога стоїть. І дівчина виходить з хати, дуже гарна, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі.

– Коли б мені з цією дівчиною одружитися, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей.

– Добре, синку, – так і буде. Гляди ж тільки, правди не забувай!

Оженив і його та й пішов собі по світах.

А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червонці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червонців найбільше постягати.

Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає.

Найменший так собі живе: коли що вдома є, то й з людьми поділиться.

Повертається дід-батько подивитися, як то його сини живуть. Приходить до найстаршого старцем убогим, милостині просить.

У сина добра, що страх: будинки муровані, стоги, товару повні обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!

Пішов дід. Відійшов з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро – і все добро запалало.

У підстаршого брата і млинок, і ставок, і хазяйство гарне.

Сам він у млині сидить. Уклонився дід низенько!

– Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна, я не маю чого з'їсти.

– Шкода, я ще й собі не намолотив. Багато вас тут таких валандається! – відповів син.

Відійшов дід трохи, оглянувся, – так і охопило той млин полум'ям.

Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька.

Зробився дід уже таким обшарпаним, обідраним.

– Дай, – каже, – хоч шматочок хліба!

– Ідіть, дідусю, до хати – там вас і нагодують, і з собою дадуть.

Жінка, як побачила, що дід такий обідраний, пожаліла його, дала штани й сорочку перевдягти. А як надівав, побачила в нього на грудях велику страшну рану.

– Що це за рана?

– Від неї мені скоро смерть буде, бо вилікувати її може тільки попіл з тієї хати, яку господар сам спалить. Та хто ж це зробить?!

Замислився найменший брат... і жінку пита.

А жінка каже:

– Ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже другого життя йому не буде.

Повиносили вони дітей... Глянув чоловік на хату – шкода йому свого добра. А діда ще жалкіше. Взяв та й підпалив.

Так ураз хата полум'ям взялась – де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна!

А дід стоїть та тільки всміхається.

– Бачу, сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!