Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Вечером уся сім'я в кімнаті при вечері. Приносять і Джіґіну скриньку з дітьми. Цікаво й весело дивитись на «хробачню». Це одинокий вільний час у кожного. Юрко покінчив лекції, Володко й Віра свою працю. Вечером і для котів найкращий час. Вони ввечері живіші й веселіші до ловів і до забави.

Оце Джіґа вибігає до сусідньої кімнати, де колись ловила мишей. За хвилину несе щось у роті. Що це? Стара, велика миша! Діти вискакують зі скриньки і починається наука. Джіґа пускає і ловить бідну мишу, підганяє лапкою, чатує. Діти забігають збоку і роблять те саме. При мамі вони вчаться ловів. Маціцькими лапками і гострими зубками наказують своє, котяче, право мишам. Хай знають!

Потім Джіґа їсть мишу, а діти приглядаються. Вона хрупає смаковито і облизується. На її носі кров. Жива, гаряча, оживлююча і скріпляюча кров. Діти нюхають і облизуються теж.

Наступного вечора Джіґа приносить двоє маленьких, ледве народжених мишенят. Певно діти вчорашньої, старої миші. Тепер вже діти граються ними і з’їдають їх. Ця перша їхня миша робить їх зрілими до самостійного життя. Що б не було: вони самі знатимуть де шукати собі харчів.

Та не вгавають веселі ігри. Навпаки, що діти міцніші й здоровіші, гри у них кращі й цікавіші. Он «добування Альказару», тобто шафи з харчами. В Еспанії домашня війна і після геройської оборони паде твердиня Альказар. Тепер наші борці-котенята відограють споконвічну дію добування і оборони.

Оце залога Альказару: усі чотири малі повлазили до шафи. Через поріжок дивляться на світ чотири премилі, веселі мордочки. Джіґа старається добути твердиню. Підступає спершу відважно й хоробро. Та не так швидко справа вдається! Всі чотири оборонці валять її лапками де попаде: по пиці, по голові, по карку. Одна лапка тримається цупко за краєчок шафи, але друга б’є що сили. Перший наступ відперли. Ворог відступає. Юрко тішиться і хвалить:

— Славно! Славно! Бийте ворога! Увага! Увага! Знову наступає!

Ворог прикидається наче б нічого. Наче б він приходив з дружніми намірами. Навіть має охоту до мирових переговорів: ніжним мр! мр! запрошує до згоди. Та оборонці чуйні й недовірчиві.

Оце ворог підходить боком. Він: сама ніжність, сама скромність. Хто думав би що він має ворожі наміри? Оборонці теж наче б і не думали боронити йому вступу в твердиню. Один вилизує собі ніжку, другий перев’язує (язиком) рану на карку чи побурханій шкірці. Звісно: війна, бувають рани, бувають навіть трупи. Той знову страшенно зацікавлений харчовим станом твердині, він провірює мішки з мукою в магазині. Коротко: є перемир’я.

Втім: гульк! Ворог стрибнув і вдалося йому перші сторожі — передні ноги — поставити на мурі твердині. Але оборона дуже дбала. Стійка підняла алярм, знялася бойова метушня. Падають удари один за одним, у рух йдуть зуби та інша смертоносна зброя, і ворог знову мусить відступати. Так, так, твердиню не легко добути та ще коли оборона така геройська.

Навіть, коли вкінці твердиня піддається і ворог входить побідно в її мури, ще не вгаває токітня і вовтузня. Аж доки не перемагає третій: Віра проганяє ціле товариство з мішків з мукою, на які вони вдряпались і відтіля зачинали нові воєнні дії. Біло-запорошені втікають оборонці і ворог разом в один бік і до одного «краю»: до скриньки. Віра ляскає в долоні та покрикує:

— А ви дрантя, а ви голота! Скакати мені по шафі, вилазити на муку! Ах, як доберусь до шкіри!

Ну, звісно, Віра найбільше любить голоту і до шкіри не добирається нікому, але погрозити любить. То ж покриті порохом слави вояки вертаються додому і зараз же припадають до маминих грудей. Після змагань дуже смакує повечеряти. Джіґа вилизує малих і її мамине серце радіє, що вони міцні і зручні-меткі.

Ще складніша, як добування Альказару, є «оборона Трої». Троя це мала шамотова пічка в одному кутку кімнати. Вона синява й лискуча і тому що кімнатка мала, рідко в ній палиться. На пічці стоїть звичайний глечик з цвітками і вона гарно накрита обрусиком. Але внизу вона на ніжках і тому не прилягає до підлоги. Там щілина… Чудова щілина, в якій вміщаються малі, але зате Джіґа ніяк уже не влізе. Вона надто велика й товста. Голова і передні лапи ще ввійдуть, а вже решта ніяк. Це і є чудова твердиня. Знаєте, як її боронять і як добувають? Напевно ні! Бо не легка це справа.

Залога розміщується дуже пляново. Тому що обі стіни твердині прилягають до стіни, не треба їх боронити. До оборони залишаються тільки дві. Тож під кожну з них влазить два вояки і приміщуються на бастіонах-наріжниках. Так іззаду твердиня має природну охорону, а перед хоробра залога боронить перед ворогом. До того ж цілі тіла вояків захищені згори сховищем. Так, так, твердині просто не годен здобути.

Джіґа проводить наступ після зрілої рівноваги. Вона вдаряє на середину стіни там, де немає залоги. Голова і передні лапи вже під стіною. Джіґа лежить на спині та чекає. Оборонці підбігають і б’ють. Гострі Джіґіні зуби стараються зловити одного чи другого за шкіру і, спершись лапами об стіну, витягнути полоненого поза мури. Інакше не можна, бо до «бункру» ворога ніяк не годен дістатися. Та меткі вояки прискакують і відскакують зручно, як м’ячики. Вони не дурні датись зловити! Надто великий ворог не має свободи рухів, а за те залога б’є з обох боків аж лящить. Часом, щоправда, в Джіґіних зубах залишається якийсь клаптик шерсти, та цього в розгарі боротьби навіть не помічається. Як тільки ворог дещо відступить, вояки зникають у твердині. Інколи видно тільки рожевий оксамитний носик чи малу, буцляту лапку. Та це так на принаду ворогові.

Довго і на різні лади триває війна. Ні, таки ні! Трої не взяти силою. Тут тільки хитрощі можуть допомогти. Джіґа, щоправда, не