Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова
Андрійко вже підліток, і його досвід бути зрадженим татом став для нього єдиною правдою та вже розповсюдився і на ровесників. Ми зустрічалися лише двічі, і мені він так і не став довіряти, бо «психологи існують лише для того, щоб скаржитися вчителям і батькам на дітей». Єдине, що мені вдалося, і, сподіваюсь, що допомогло хлопцеві, — зустрітись з його татом, поговорити і з’ясувати, бо більшість обіцянок той недотримав через те, що ні Андрійкова мама, ні бабуся не хотіли його спілкування з сином. Ми домовилися, що він поговорить з Андрієм, спробує пояснити ситуацію йому, уже дорослому сину, а також виконає хоча б частину з обіцяного. А ще скаже, що любить та пишається. Останнє, про що я знаю, — Андрій з татом збиралися на нічну риболовлю на човні.
Наше життя повне несподіванок, і правда те, що ні обіцяне нами, ні обіцяне нам не виконується завжди і на сто відсотків. З одного боку, це прикро, а з іншого — вчить нас бути адаптивними й гнучкими. Найголовніше в таких випадках — розуміти причини, розподіляти відповідальність та шукати інші шляхи досягнення бажаного. Цьому важливо навчитись і дорослим, і дітям. Тож будьте відкритими і чесними з дітьми: вільно висловлюйте і свої сумніви, і побоювання щодо можливих ризиків, тоді дітлахи знатимуть, що існують такі речі, як обставини, випадок та ймовірність, а ви не хвилюватиметесь через те, що не вдається дотримати обіцянки. Також спробуйте не обіцяти, якщо точно знаєте, що виконати обіцяне не вдасться або якщо маєте серйозні сумніви щодо реалістичності обіцянок, адже краще зробити приємний сюрприз, ніж неприємний. Але найголовніше — не переймайтесь, якщо не вдалося дотримати обіцянок, — перепросіть, поясніть, запевніть у своїй любові та запропонуйте вихід. Дітям дуже важливо знати, що причина порушення обіцянок не в них, не в їхній поведінці, вчинках чи характері.
Поціновувати зусилля та досягненняУлян боїться собак. Його лякають не лише величезні волохаті створіння з висолопленими язиками, які важко дихають і пускають слину. Про таких, власне, він і думати боїться. Його лякають усі собаки. Кілька місяців тому він боявся навіть найменших та кімнатних, подібних до котів. Він здригався від собачого гавкоту, який чути знадвору. А запах вогкої шерсті, яким, здається, просякнутий його дідусь, спричиняв спазми в горлі, від яких не вистачало повітря. Дідусь завжди з нього сміявся, а для Уляна його сміх завжди був подібний на гавкіт — такий само голосний та уривчастий з підхрипуванням, наче у псів, які зірвали собі горло. Дідусь досі називає Уляна тюхтієм і говорить, що з нього навряд чи вийде справжній чоловік. Улян не сперечається. Загалом, сперечатись з дідусем справа марна, бо він справжній чоловік, а справжній чоловік завжди бере гору в суперечці.
Власне, це саме дідусь винен в Уляновій фобії. Коли онуку було чотири і він грався у дворі, дідусь випустив своїх гончаків, щоб вони познайомились та подружились. Налякану дитину, яка хапала повітря в німому крику через те, що вже знесилилась кричати, забрала бабуся. Дідусь же так і не збагнув, чому онука не лишили з ним та його псами. Адже ще трохи — і хлопець би заспокоївся, бо собаки нічим би йому не зашкодили — вони просто хотіли гратися.
Зараз Уляну чотирнадцять, і він досі боїться собак. Проте хлопець розуміє, що з цим треба щось робити. В Інтернеті він дивився шоу, у якому людей лікували від страху перед собаками тим, що давали можливість поступово звикати до них, спочатку до дуже маленьких, а потім більших і більших, доки страх і тривога не минали. Хлопець вирішив зробити те саме й для себе. Він наполегливо ходив у гості до своїх однокласників, які мали собак, болонку і спанієля. Звісно, це не дідові гончаки, але він уже спокійно ходить в гості до цих друзів, і по вулицях теж вже ходить спокійно, не сахається від кожного хвостатого на повідку. Бродячі цуцики, які розплодилися в їхньому дворі, теж уже не викликають задухи і спітнілих долонь.
Улян пишається собою, а дідусь досі сміється з нього. Загалом Улян ніколи не чув від дідуся «Молодець!» або іншої справжньої, не глузливої похвали. І ще, Улян дуже мало вірив у себе до цього часу, часу, коли почав опановувати свій страх.
Я досі не певна, що історія Уляна пасує до цього розділу, адже він про те, що емоційна підтримка та поціновування дитячих зусиль з боку дорослих вчать дітей самих цінувати себе, зміцнює віру в свої сили та полегшує адаптацію. У випадку ж з Уляном віра в себе та здатність пристосовуватися до складного народилася без жодних поціновувань. Її рецепт — розпач, пошук виходу, Інтернет та відчайдушні намагання подолати свій страх. Це той унікальний випадок, коли дитина змогла подолати проблему не завдяки підтримці близьких людей, а всупереч її відсутності.
До мене Уляна привела подруга, хазяйка того самого спанієля, який допоміг хлопцеві примиритись з існуванням собак. Ми працювали з нею кілька років тому, і дівчині вдалося переконати Уляна в тому, що психологи можуть приносити користь. Усе, що ми зробили разом, — це спланували так звану градуйовану експозицію — спосіб покрокового стикання зі страхом для подолання фобії. Власне, Улян вже робив це сам для себе, я ж лише пояснила механізм дії та допомогла визначитись з наступними кроками. Ми поступово збільшували розмір собак та їхню породу (від домашніх і ласкавих до мисливських), а також міняли взаємодію хлопця з ними від простої присутності до тримання за повідка, погладжування та навіть забав. Зрештою Улян зміг, не пітніючи та не сахаючись, зустрітись з дідусевими гончаками, спочатку зі стариганями, які колись налякали його, а потім вже більш-менш вільно почувався і в присутності молодняку. Дідусь же лише пхикав на онукові успіхи та коментував їх на манер: «Я ж казав, треба було просто пустити собак до хлопця, а не нюнькатися з ним».
Власне, історія Уляна — це виключення, яке, як відомо, лише підтверджує правило, і саме тому я вирішила лишити її тут — хлопцеві справді пощастило знайти в Інтернеті потрібну інформацію та більш-менш правильно скористатися нею. А ще він все-таки знайшов підтримку та поціновування у своєї подруги та в мене.
Причина, за якої дорослі мають поціновувати досягнення дітей та робити це так само регулярно, як пропонувати їм обід, проста і зрозуміла: неможливо вірити у свої сили, якщо в них не вірять ті, хто тебе оточує. Батьківське поціновування є таким собі каталізатором віри в себе. Якщо дорослі не бачать досягнень своїх дітей та не підкреслюють їхню цінність, є значний ризик того, що й дитина не зможе визначити, наскільки цінною є її праця, наскільки розвиненими здібності, відпрацьованими навички, досконалими вміння. Фактично ми випустимо в світ істоту без такого собі внутрішньопсихологічного барометра цінності того, що вона робить та вміє, а заразом і своєї цінності як особистості. Чи зможе така людина легко пристосуватись до нових обставин, знайти собі місце серед інших та почуватись комфортно? Навряд чи.
Ми повсякчас можемо бачити дітей, які переймаються сумнівами щодо власної компетентності, наприклад не сплять в очікуванні результатів іспитів, бо не можуть визначити, наскільки добре склали їх. Вони не мають тієї внутрішньої впевненості, яку дає відчуття усвідомлення якості та цінності того, що я роблю. Це