Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович
— Та… знаєш… я нераз про те думав. Алеж живемо в польському морі, окружені самими чужими, дитина ніколи не чує української мови. А жінка…
— Ну так, Люся, мабуть, не дуже хотіла б, щоб удома хтонебудь говорив по-українськи. Проте, треба Галочку вчити хоч шанувати мову батька. Як би не було, я постановила занятися дещо Галочкою та навчити її трохи української мови.
— Та… спробувати можеш, тільки ж не обіцяй собі надто великих успіхів.
— Якби я мала маму по моєму боці, я могла б обіцювати собі. З нею я теж говоритиму, а й тебе прошу: попроси Люсю, щоб не противилася, а навпаки, заохочувала дитину.
Наступного дня Віра пішла до української книгарні та купила дитячу книжечку з образками. Правда, Галочка ще загалом не вміла читати, зате вірші з польської книжки з образками декламувала дуже гарно. Була це загалом дуже здібна дівчинка.
— Галюсю, я принесла тобі гарну книжечку з образками! Ходи, будемо їх оглядати, — кликала Віра.
За хвилину вони сиділи вдвох на софі й оглядали образки. В цій малій книжечці був тільки один віршик, але дуже гарно ілюстрований.
«Два ведмеді, два ведмеді Горох молотили. Два півники, два півники До млина носили. А ворони, добрі жони Пішли танцювати, А горобчик, гарний хлопчик, На скрипочці грати. Злетів крук, вхопив дрюк І став розганяти».Віра прочитала того вірша і пояснила його по-польськи. Це ще більше зацікавило Галочку.
— Тепер, Галюсю, будемо вчити цей віршик напам’ять. Він гарний, правда?
— Правда, цьоцю.
Почалася наука.
«Два нєдзвєдзє, два нєдзвєдзє Хорох млуцілі. (Цьоцю, цо то єст — хорох?) Два півнікі, два півнікі До млина носілі».
Так Галочка вивчила першу строфку вірша. Всі зусилля навчити її вимовляти ці слова по-українськи були даремні. Галочка заявила:
— Не тшеба пшекренцаць з польскеґо на то українське, то втеди бенде сє учиць!
— Алеж, Галюсю, то не перекручування! Українська мова зовсім така, як польська, й нею твій батько говорив зі своїм батьком, а тепер говорить зі мною.
— Чому він говорить з тобою інакше, як зі мною або з мамусею? Я скажу йому, щоб до тебе говорив по-польськи, добре?
Віра зажурилася. Хто вщепив у душу дитини неохоту, а може й ненависть до мови її батька? Потім вона говорила про те до чоловіка:
— Чи ти думаєш, що дитина видумала те сама й то так в останній хвилині? Мені здається, що це мамина наука.
— Зовсім певно. Якби в мами було інше відношення до цієї справи, дитина може ставилась би нерадо до науки, але не так підкреслено вороже до української мови, як вона це робить увесь час. Декілька днів тому вона сказала мені:
— Вуйцю, нє мув до цьоці по-українску, бо я нє любє теґо єнзика.
Я не хотів тобі цього повторяти, бо й пощо? Врешті це справа Міля й тут ми не багато що можемо порадити.
Дальшого дня спроба вивчити вірш мала такий самий успіх, як попереднього. Більше того: Галочка після першої строфки заявила:
— Нє бенде сє учиць теґо верша, бо мі сє нє подоба.
Так, Галочка була дуже самостійна, дуже самовпевнена, не тільки в цій справі, але й в усіх інших. Галоччині побажання мусіли бути всеціло виконувані. Коли вона клалася спати, Стрільчукам не вільно було проходити через її кімнату навіть навшпиньки. Галочка підносила свою гарну голівку й просила:
— Цьоцю, проше нє ходзіць, бо я хце спаць.
Чи був Мільо, дорогий тіточний брат Віри і її приятель ще змалку, чи був він щасливий у подружжі з чужинкою?
Розділ XIУ сільському закутку
Колеса вистукували, поїзд біг. На південь і південний схід. На Лемківщину.
Був це початок червня, і радісна, соковита зелень нив діяла заспокійливо. Забувалося, де й за чим їдуть Стрільчуки й Бицьо, що — як колись — сидів поміж ними. Здавалося, що їдуть в гори на літнє дозвілля.
Що далі забувалося навіть, що є війна. Малі хатки, верби над потоками хилилися з буденною селянською журбою, пощерблені й повигинані паркани, в дорожному пилі порпалися кури, корови мирно паслися на скупих травах пасовищ.
Тільки де-не-де видніли білі написи по-німецьки: Raeder muessen rollen fuer den Sieg,[1] або видніло латинське V як знак перемоги, що залишилася тільки мрією.
