Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

навіть плакали разом та зітхали про несправедливість життя. Єдине, чого не було, — радості за успіхи. У родині всі ніби носили окуляри, через які сприймали тільки прикрощі, а досягнення не бачили, не помічали, не підкреслювали. Навіть червоний диплом чи стажування за кордоном сприймали просто «добре» і вважали звичайною справою, не вартою особливих емоцій.

Отже, помічаємо успіхи, радіємо їм, а ще створюємо, тобто спеціально та навмисне організовуємо дитяче життя так, щоб у ньому були перемоги, здобутки, звитяжні вчинки, звершення й досягнення. Чим менша дитина, тим більше вона цього потребує і, власне, тим легше це зробити.

Тут варто згадати Лева Виготського та його зони актуального й найближчого розвитку. Перша — знання та навички, які вже є у дитини, друга — ті, які дитина вже готова опанувати. Якщо створювати ситуацію успіху в першій зоні, пропонувати ігри та заняття, у яких дитина обізнана і переможе чи досягне успіху, тому що вже не один раз робила це, то, звісно, буде і радість, і інші приємні відчуття. Однак, якщо запропонувати щось таке, з чим вона впорається, але ще такого досвіду не було (наприклад, стати на ковзани, коли вмієш вже їздити на роликах, або сісти на великий велосипед після дитячого, або порахувати за межами сотні, коли вже принцип засвоєний на менших числах), радість буде по­двійною. Однак треба бути обережним, щоб не зайти у зону віддаленого розвитку, туди, де дитина не справиться й не матиме можливостей (навіть за підказки та підтримки дорослого) пережити успіх та перемогу.

Я часто застерігаю батьків, які прагнуть раннього роз­витку своїх малюків, від того, що занадто і, як ви знаєте, не є «здраво». Ніщо так не розхитує дитячу впевненість у собі, як неуспіх без можливості його подолати. Дайте кілька разів поспіль, наприклад, математичне завдання, яке ще не до снаги малюкові, і отримаєте проблему стійкої демотивації вчити ту саму математику. Крім психології невдач, тут присутня ще й фізіологія. Неуспіх, який переживає дитина в якійсь діяльності, супроводжується викидом гормонів стресу. Нервова система працює асоціативно, а це означає, що кожного наступного разу, коли дитина вдається до цієї самої діяльності, організм підкидає їй тих самих гормонів. Подумайте, як, наприклад, ви почуватиметесь під час публічного виступу, якщо вже мали досвід провалу?

Навчити малюків бачити свій успіх — це мистецтво зі своїми секретами, і останній, яким я поділюсь, це їсти слона шматочками. Часто на шляху до великої мети ми маємо багато маленьких перемог, і чим дальша ця мета, тим таких перемог більше. Однак ні ми, ні діти не зважають на них, бо мета затуляє собою всі кроки до неї. Так, замість того щоб радіти засвоєнню нових слів та пишатись, що вже трохи розуміє свинку Пеппу, дитина переймається, що ніяк не вивчить англійську. Те саме з шахами, адже знати, як ходять фігури, теж досягнення; з малюванням — вміти змішувати кольори не менш важливо, ніж малювати щось знайоме; з читанням — короткі слова так само важливі, як і цілі речення… Отже, дуже важливо не лише орієнтувати дитину на успішне досягнення кінцевої мети, а й акцентувати її увагу на проміжних результатах та успіхах.

Один із відомих психологічних експериментів, який показав неоднозначність зв’язку між успіхом та бажанням виконувати діяльність, був проведений Фердинандом Хоппе. Учасникам пропонували картки з завданнями. За правильне виконання нараховували бали, за неправильне ставили «нуль». Після виконання одного завдання людина могла обрати наступне й задати рівень його складності — простіше чи складніше за попереднє. Гіпотеза була очевидною: дослідник передбачав, що після успіху людина обиратиме складніше завдання, а після невдачі — простіше. Виявилося, що деякі учасники попри все обирали складні завдання та наполегливо намагалися їх розв’язати. Ця особ­ливість отримала назву рівня домагань. Ішлося про те, що якщо людина оцінює себе загалом як нездатну до розв’язання складних завдань (занижений рівень домагань), вона, незважаючи на успіх, обиратиме прості; якщо вона загалом вважає себе здібною та готовою вчитись (адекватний рівень домагань), то щоразу обиратиме складнішу задачу після досвіду успішного розв’язання попередніх; якщо, незважаючи на невдачі, людина обирає складні завдання, ідеться про завищений рівень домагань. Цікаві не лише дані експерименту як такого, а й результати опитування його учасників: досліджувані з адекватним рівнем домагань вміють помічати свої успіхи, бачать їх не лише у досягненні якихось великих цілей, а й у проміжних результатах; ті, хто має завищені домагання, орієнтуються переважно на велику мету, вірять в свою кращість, а неуспіхи приписують обставинам і підступам недоброзичливців; ті ж, хто недооцінює свої можливості, не вміють помічати своїх досягнень та мають багато критики на власну адресу.

Успіх — невід’ємна частина щасливого життя. Успіх викидає в нашу кров серотонін, який відповідає за щастя, дофамін, який стимулює мотивацію, ендорфіни, які дарують радість та бадьорість. А якщо забути про гуморальну регуляцію і зосередитися на психології, то успіх додає нам сил рухатись далі, з оптимізмом дивитись у майбутнє й вірити в себе.

Як сприяти розвитку життєвої стiйкостi

  Як сформувати стресостійкість у дитини

Піклування про психологічну потребу в повазі та підтримці перш за все впливає на здатність дітей витримувати стрес і переживати складні події. Ця потреба має багато назв, але у своєму змісті всі вони зводяться до теплих та підтримуючих стосунків з близькими людьми — потреба у значимих міжособистісних стосунках, потреба в афіліації, потреба в емоційній близькості. Дитина, яка повсякчас може розраховувати на підтримку та піклування дорослого, якою не нехтують, яку не відкидають, завжди знаходять час на спілкування, цікавляться її справами та цінують досягнення, готова до зустрічі та подолання будь-яких труднощів у своєму житті. Потреба в повазі та підтримці задовольняється за допомогою доволі простих речей — дозволу на помилки та прийняття дитячої «неідеальності», а ще в підтримці у доланні труднощів, які трапляються на дитячому шляху. Усе це без знецінення, критики та докорів розвиває віру в себе та сприяє життєвій стійкості до стресів і негараздів.

Ми всі розуміємо, що світ, у який ми відпускаємо дітей, є різним. І, на жаль, не існує гарантії, що всі їх прийматимуть та розумітимуть, що ніхто й ніколи не чинитиме перепон, що життя буде легким, а доля — привітною. Разом з цим розумінням приходить і усвідомлення того, що ми маємо підготувати дитину до світу, допомогти їй розвинути ті риси, навички та вміння, які допоможуть долати труднощі, стреси та переживати кризи.

Американські психологи Сьюзен Кобейса і Сальваторе Мадді здатність витримувати та ефективно долати стрес називають життєстійкістю. Учені помітили, що в ситуації стресу переважна більшість осіб починають гірше працювати, мають негаразди зі здоров’ям, частіше конфліктують з близькими, впадають у депресію, стають агресивнішими і навіть вдаються до спроб самогубства. Однак є люди, які поводяться та почуваються з точністю до навпаки. Тривале перебування в стресових ситуаціях призводить