Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

— Забери собі свого Биця! Він мені знищив рисунок, над яким я працював стільки часу. Йди подивися! Я його більше не пущу в мою кімнату, ти собі його зачиняй або роби з ним що хочеш, хай він до мене не лізе!

Боже ж, мій Боже! І справді на рисунку були брудні плями, пил, відтиски Бицьових лапок і його довгі, тоненькі волоски. Та ще й чорні. Віра брала його на руки, втулювала лице в його кожушок і сміялася тихцем, та так, щоб Юрко не чув…

Увечорі Бицьо знову сидів на свому місці в їдальні й стежив за вечерею господарів. В кухні він діставав свою частину м’яса і тепер не думав про їжу. Та тепер він невідступно стежив за Вірою. Чекав, щоб вона лягла до ліжка. І здавалось, що чекав, щоб сповнилася мрія цілого його дня: дістатися до ліжка разом з нею. Лягаючи до ліжка Віра найчастіше находила там вже Биця. Перед тим, як заснула, читала, і тоді Бицьо раював, лежачи біля неї або як і вранці, на її грудях. Все ж чуючи, що сон наближується, Віра кликала Зоську. Бицьо підіймав тоді голову й наслухував. Занепокоєно дивився на двері. Чуючи Зосьчині кроки, щулив вуха і ховався швиденько під ковдру. Але Зоська була невблаганна, до того ж це був для неї момент злобної розваги. Вона наближувалась до ліжка й говорила:

— Но, Бицьо, ходи до кухні!

Від самого її голосу Биця нападало дрижання. Зіщулений під ковдрою він ледве дихав.

Але Зоська вишукувала його й відкривши ковдру, говорила, простягаючи по нього руки:

— Но, йдеш від своєї панці до Зоськи?

При тому сміялася, раз наближувалась до нього, то знову відступала і наче граючись, доторкала його та покидала, кажучи:

— Я сє ґо боє!

Бицьо стежив пильно за її рухами й дивився з палким проханням на Віру. Але вона переконувала його, що не вміє спати з ніким і що він мусить таки йти з Зоською. Вже на руках у Зоськи він воркотів грізно й навіть інколи плював на неї.

Знаючи з досвіду, що довго йому з Вірою не залишатися в ліжку, він придумував — бо якжеж це інакше назвати — різні підступи. От хоч би: стежив за хвилиною, коли Зоська йшла стелити Вірі ліжко. Ховався тоді за заслону, що висіла на вікні, а коли Зоська вже пішла, вистрибував до ліжка й ховався глибоко в ковдру, між нею і простиралом, що загортало її як обгортка листа. В одному ріжку він звинувшись — спав. Навіть коли Віра вже лягала — його наче б не було в ліжку. Але коли натягала на себе ковдру, вона була в одному розі щось надто тяжка й тепла…

Звичайно видобувала вона звідтіля Биця і, сміючись з підступу, пестила його й просила вибачення за свою нечемність. То знову Бицьо давав себе ввечері зачинити в її шафі з одягом. Там вистрибував на поличку, де була білизна, й прилягши дрімав тихесенько. Як тільки Віра заснула, Бицьо тихцем вистрибував з шафи та йшов до неї до ліжка.

Віра завжди боялася, щоби Бицьо не згубився. Кожен кіт, що вона його мала змалку аж досі — Віра завжди думала, що без кота хата пуста й холодна — найчастіше пропадав кудись, вийшовши з хати. Тож тепер вона дуже боялась, щоб її любимець не вийшов з хати та не заблудив. Гомінке й чуже йому місто проглинуло б його. Він не покидав ніколи хати і напевно не трапив би назад. І таки він сам не мав ніякого зацікавлення до світу. Здавалось, що йому вповні вистачає дім і життя господарів. Проте несамохіть і випадково він був тричі за свого життя на вулиці та ще й сам. Раз він ходив по підвіконній блясі, його захопив серед того приступ корчів, тож упав з неї на вулицю, відкіля його принесла панночка, що працювала в склепі під хатою Стрільчуків. Двічі він втратив рівновагу, стараючись стрибнути з балькону на підвіконня, бо стрибати йому було тяжко. Сам він був великий і тяжкий — важив цілих п’ять кілограмів — та змалку непривичний до швидких і складних рухів. Тож упав на вулицю. Зараз же в хаті помітили його відсутність і тоді всі: тобто Зоська, Володко й Віра розбіглися шукати його по сусідах і на вулиці. Найшли в брамі сусіднього дому, зіщуленого й дрижачого з тривоги. Третій раз — це трапилось вранці в неділю і коли шукання було без успіху, Віра розліпила по рогах площі і на сусідніх склепах оповістку:

Успіх був дуже швидкий: за кілька хвилин приніс його шофер таксі за рогом. Розказував:

— Бачу, біжить чорний, чудовий кіт. Я за ним. Він забіг у браму. Там я його зловив та вирішив принести дітям, та за п’ять злотих я можу його віддати. — На одержані гроші подув — це така ворожба, щоб далі були заробітки. Та заробітків було мало. Таксі було багато, і коли шоферові за день вдалося заробити яких два злотих, то це було все. А тут ціла п’ятка! Потім нераз питав Зоськи: коли то знову ваш котик упаде з вікна? Завжди заглядав за ним, такий добрий мав заробіток.

Так Бицьо отже не виходив з хати, був її вірним духом, чимось, як давні домашні боги. Таким божком хати і всіх був він, чорний котик.

Його красу й величність подивляли всі. В міру як він старшав і розвивався, хвороба чи хвороби пройдені в дитинстві затрачувалися, він ставав прегарним котиком.