Повна енциклопедія тваринництва - Юрій Дмитрович Бойчук
Труп полеглої від сибірської виразки тварини роздутий, задубіння відсутнє, з анального отвору, рота й ніздрів виділяється кров’яниста рідина або незгорнута кров темного кольору. На шкірі є припухлості.
За найменшої підозри на сибірку потрібно терміново викликати ветеринарного лікаря. Розкривати трупи в разі підозри на це захворювання і знімати з них шкуру категорично заборонено.
Лікування. Здійснює тільки ветеринарний лікар, застосовуючи протисибіркову сироватку або гамма-глобулін, антибіотики та інші препарати.
Профілактика. В основі профілактики – щорічна вакцинація тварин проти сибірки: доросла велика рогата худоба – двічі на рік з інтервалом у 6 місяців, молодняк – у 3 місяці з подальшою ревакцинацією через кожні 3 місяці. У тварин, що перехворіли на сибірку, виникає стійкий і тривалий імунітет.
У неблагополучних осередках (так звані ґрунтові вогнища) залежно від ступеня ризику проводять вакцинацію 1 або 2 рази на рік. Якщо випадки зараження спорадичні, вакцинують всю худобу, що не має ознак хвороби.
Сказ
Етіологія. Гостра вірусна хвороба, що протікає з важким ураженням нервової системи і має зазвичай летальний результат. Хворіють сільськогосподарські та домашні тварини всіх видів, дикі тварини, особливо молодняк, а також людина. Хворобу спричиняє вірус, який є термолабільним (за температури 60 °С руйнується через 5–10 хв), але стійкий до низьких температур, швидко інактивується під дією лугів і кислот, але відносно стійкий до фенолу та йоду. Джерело інфекції – хворі тварини, які виділяють вірус зі слиною і передають через укус. У слині вірус зберігається 8–10 діб. Вірус з місця укусу поширюється по нервових стовбурах у головний і спинний мозок, вражає нервові клітини, чим і обумовлює прояв симптомів хвороби. Від моменту зараження до появи ознак хвороби може минути кілька діб, а іноді й кілька місяців. У середньому ознаки проявляються через 3–6 тижнів.
Клінічні прояви. У ВРХ частіше спостерігається тиха форма, що виражається в харчанні, слинотечі, хиткості ходи, спотворення апетиту, паралічі кінцівок. За буйної форми виражена особлива агресивність (це стосується собак), хворі рвуться з прив’язі, кидаються на стіни, риють землю копитами, хрипко ревуть. Діагноз «сказ» ставлять на основі характерних епізоотологічних (поширення захворювання) і клінічних ознак хвороби, а також у разі його підтвердження за результатами лабораторного дослідження трупа.
Лікування. Не ефективне. Хвору тварину слід ізолювати й викликати ветеринарного лікаря.
Профілактика. Заснована на вакцинації тварин і знищенні бродячих собак. Тварин, що покусали людей, ізолюють і утримують під наглядом 30 діб.
Трихофітія
Етіологія. Захворювання спричиняють грибки трихофітони, що мають значну стійкість до дії тепла й дезінфікувальних речовин. Вони довго зберігаються в зовнішньому середовищі: на підстилці, у ґрунті, на дерев’яних предметах.
Носіями патогенних грибків є миші, щури та інші гризуни. Джерело інфекції – хворі й перехворілі тварини, які осіменяють приміщення та інвентар. Несприятливі погодні умови, особливо в осінньо-зимовий період, і поверхневі ушкодження шкіри сприяють прояву стригучого лишаю.
Клінічні прояви. Контагіозне грибкове захворювання, що характеризується утворенням на шкірі округлих, різко окреслених облисілих ділянок з обламаним волоссям, покритих кірками й лусочками азбестово-сірого кольору. Хворіє також людина. Інкубаційний період триває від 1 тижня до 1 місяця. Захворювання протікає хронічно. Найчастіше уражається шкіра навколо очей, на носі й вухах, поширюючись на всю шкіру голови, шиї та кінцівок.
Діагноз ставлять на підставі клінічних ознак і під час ультрафіолетового опромінення уражених місць, мікроскопічного дослідження зіскрібків шкіри, яке проводять у ветеринарній лабораторії.
Лікування. Обробляють фунгіцидними засобами уражені місця. У лікувальних та профілактичних цілях використовують високоефективні, надійні й малотоксичні живі та інактивовані вакцини в дозах, що вдвічі перевищують профілактичні.
Профілактика. Проводять вакцинацію, санітарно-гігієнічні заходи в приміщенні й на вулиці.
Туберкульоз
Етіологія. Збудник захворювання – мікобактерія, високостійка до дії дезінфікувальних речовин. Наприклад, під час нагрівання до 85 °С вона гине через 30 хв, а 5 %-й розчин формальдегіду спричиняє загибель через 12 с. Збудник може зберігатися в ґрунті 1–2 роки, у річковій воді – 5 місяців, у фекаліях і на пасовищі – 1 рік.
Джерело інфекції – хвора тварина, що виділяє збудників у зовнішнє середовище з харкотинням, витіканням із носа, молоком, сечею, фекаліями.
Клінічні прояви. Заразна хвороба тварин і людини, що протікає хронічно і характеризується утворенням у різних тканинах та органах горбків, схильних до омертвіння (туберкул). Зараження відбувається аліментарно (через корм) та аерогенно (повітряно-крапельним шляхом). Сприяють поширенню захворювання скупчене утримання тварин, випасання і водопій хворих та здорових особин, випоювання молодняку незнезаражених відвійок.
Інкубаційний період хвороби триває до 45 днів. Хвороба частіше протікає без характерних ознак, у хронічній формі, лише в разі ураження певного органу проявляються відповідні ознаки. У ВРХ частіше уражаються легені або кишечник. У цьому випадку можна спостерігати кашель або пронос, а якщо уражається вим’я, розвивається мастит з набряканням лімфовузлів над вим’ям.
Діагноз можна поставити тільки після проведення бактеріологічних, алергічних і серологічних досліджень, які виконує ветеринарний лікар, диференціюючи хворобу від контагіозної пневмонії, паратуберкульозу, актиномікозу, лейкозу.
Лікування. Хворих тварин не лікують, їх забивають. Обов’язковий карантин!
Профілактика. Дослідження всіх тварин туберкуліновою пробою. Слід пам’ятати, що хворі на туберкульоз тварини можуть виділяти збудників із молоком, через яке заражається людина. Особливо небезпечне це молоко для дітей.
Хвороба Ауескі (псевдосказ)
Етіологія. Гостра вірусна хвороба ВРХ та інших сільськогосподарських тварин, хутрових звірів, котів, собак і гризунів (щурів, мишей), яка вражає центральну нервову систему, органи дихання, а в місці проникнення збудника виникають характерні розчухи. Збудник хвороби Ауескі – вірус із сімейства герпесвірусів, чутливих до ефіру, фенолу, ультрафіолетових променів, що, однак, володіють вираженою стійкістю у зовнішньому середовищі, особливо за низьких температур. Джерело інфекції – хворі тварини та вірусоносії. Зараження відбувається від хворих особин під час їх спільного утримання, а також через забруднені вірусом корми і повітря, рани та подряпини. Плід може заразитися від матері.
Клінічні прояви. У тварин після інкубаційного періоду, що триває від 1 до 15 діб, у місцях проникнення вірусу (переважно це губи та кінцівки) виникає сильний свербіж. Тварини труться цими місцями об навколишні предмети, розчухують і розгризають сверблячі ділянки тіла аж до оголення кістки. Надалі спостерігають збудження, судоми, гучні стогони, слинотечу і рясне потовиділення, можливі скрегіт зубами, іноді сліпота. Температура тіла залишається нормальною. Через 1–2 доби тварина гине.
Серед новонароджених гинуть практично 100 % захворілих, у групах до 2-місячного віку – до 40 %, а в більш старших – 1–3 %.
Діагноз встановлюють на підставі клініко-епізоотологічних даних і результатів лабораторного дослідження (біопроби).
Лікування. Зазвичай не дає результату.
Профілактика. Для профілактики використовують вакцину, також необхідно проводити загальні ветеринарно-санітарні заходи.
Ящур
Етіологія. Збудник – один із 7 типів вірусів роду афтовірусів, що стійкий у зовнішньому середовищі. Так, за відносної вологості 30–40 % і температури 18 °С висушений вірус зберігає активність протягом 2 років.
Джерело інфекції – хворі тварини та особини, що вже перехворіли на ящур. Тварини, які перехворіли на ящур одного типу, можуть повторно захворіти в разі зараження вірусом іншого типу. Вірус виділяється в зовнішнє середовище із вмістом і стінками афт, молоком, слиною, сечею, повітрям і фекаліями. Він передається під час контакту хворих тварин зі здоровими, а також через всі предмети, забруднені вірусом.
Клінічні прояви. Вірусна хвороба, що швидко поширюється і гостро протікає у парнокопитних тварин. Характеризується нетривалою лихоманкою, утворенням пухирів (афт) та ерозій на слизовій оболонці рота, міжратичній щілини, шкірі вимені та носовому «дзеркалі». Хворіє також людина. Смертність серед молодняку становить 80–100 %, дорослих тварин у разі злоякісної форми – 40–90 %.
У хворих особин підвищується температура тіла, з’являється слинотеча і нерідко кульгавість. Під час огляду на слизовій оболонці ротової порожнини та язику виявляють бульбашки (афти), заповнені прозорою або мутною рідиною. Такі ж бульбашки
