Щоб у 16 не було запізно - Марина Ланге

Наша психіка влаштована таким дивним чином, що:

• Якщо ви хочете, щоб ваш малюк виріс упевненим і сміливим, то перший рік життя доведеться завжди бути поруч із ним.

• Якщо дворічку годувати під мультики, згодом підліток не здатен буде ані вибрати компанію, ані відчути захоплення до душі.

• Якщо в три роки малюка віддати на заняття, які йому не подобаються, то в 15 він закриється в своїй кімнаті і лежатиме зі словами: «Мене нічого не цікавить» і «все остогидло».

• Принципи поведінки малюка формуються до 7 років. Уявіть, що за цей період наноситься візерунок на глечик, а у 8 років глечик обпалюється, характер закріплюється, і тоді можна лише змінювати патерни поведінки. Що добре і що погано, як діяти і кому довіряти – все вже зафіксовано.

• Якщо ви прагнете виховати у вашої дитини ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, то до 9 років за всі її витівки ви разом просите вибачення і разом виправляєте помилки, а не залишаєте дитину на самоті.

• У 14 років у підлітка формується психіка дорослої людини. І, по суті, у вашій родині вже є три повноцінних дорослих, попри те, що в одного тіло метр із кепкою й обличчя всіяне прищами. Дитина вже така ж доросла, як і ви. Настав час заприятелювати.

• Діти чують нас очима. Вони виховуються не нашими словами, а нашими учинками.

• Якщо не дозволяти хлопчикові плакати, він виросте жорстоким. Чуйність – така ж важлива риса для чоловіка, як відповідальність і цілеспрямованість.

• Якщо дівчинку хвалити за вчинки і досягнення, вона стане завойовувати любов і поводитиметься як хлопчик.

• Коли дитина запитує «звідки я з’явилася», вона не має на увазі секс.

• Коли ваш підліток у 15 захоче піти з дому, відчиніть йому двері і навіть дайте грошей на перший час. Не переживайте – невдовзі він повернеться.

• Щоб заприятелювати з дитиною, доведеться пережити з нею розлуку. Справжній співдружності (коли ми прагнемо бути разом) неодмінно передує період НЕЗАЛЕЖНОСТІ (коли діти вириваються у своє життя, однак тільки для того, щоб потім повернутися). Звісно, якщо раніше їм було добре з вами.

Виховання дитини – це захопливий експеримент. Щоправда, дорогий. І ціна йому – одне людське життя. Ця книжка – підказки на кожен рік, щоб експеримент був вдалим та приніс радість і задоволення всім учасникам. Коли усвідомлюєш, що насправді відбувається і чого справді потребує дитина, життя суттєво полегшується.

Ця книжка народжувалася щодня. Численні консультації підлітків та чимала кількість проведених уроків спонукали до її написання. Спершу це були лише нотатки зустрічей, уже згодом вдалося простежити закономірності поведінки батьків з дітьми 3-5 років, які потім вилазили боком у підлітковому віці.

Рукописи не горять! Я сподіваюся, що мені вдалося передати враження і глибину досвіду від бесід із абсолютно різними дітьми й батьками і вибудувати це все в струнку систему Знань вікової психології.

Кожен новий рік життя маленька людина стикається із задачами розвитку. Фізіологічні критерії нам добре відомі: тримати голівку – 1,5 місяця, сидіти – 6 місяців, перший крок – рік, слово – два роки. Але ваш малюк – не тільки тіло. Психіка ставить перед людиною такі ж чіткі виклики, які потрібно своєчасно проходити. І якщо фізика тіла спрацює сама, то в особистісному розвитку малюк потребує вашої підтримки, особистого прикладу, а головне, РОЗУМІННЯ, що з ним відбувається та які задачі саме зараз йому з вами вирішувати.

Що ми знаємо про страх? ЩО ВІН Є! У кожного. І вважаємо це нормою. Та чи так це насправді?

Ціннісно-орієнтована психологія стверджує: страх супроводжує людину перші сім років життя. І щороку страх набуває нових форм. Однак навряд чи наше призначення – все життя боятися. У цьому світі все навдивовижу доцільно. Це буде один із основних постулатів нашої бесіди.

# ДОЦІЛЬНО!

Отож, страх має певну задачу. І виконавши її в першому циклі, у перші сім років, ми можемо подарувати нашій дитині життя в довірі, а не в страху. Насправді буває страх доречний, часом він оберігає нас від безглуздих учинків, часом штовхає на поступ. Погано, коли страх стає постійним супутником життя і підсвідомою причиною дій.

Почнімо з базового, найпотужнішого – страху смерті, боротьби за виживання. Саме цьому присвячений перший рік життя людини.

Немовля практично безпорадне. Страх цілком заволодіває його свідомістю. І батьки, добрі Ангели, підносять йому перший урок довіри – ми завжди поруч, ми подбаємо! У перший рік батьки закладають довіру до світу, до Бога, адже світ – турботливий, а ми із Богом – завжди поруч.

Якщо з будь-якою людиною завести розмову на тему її страхів, невдовзі стане очевидним – ми боїмося не самого страху (висоти, собак, обмеженого простору, темряви або смерті). Жахає невизначеність. Лякають наші незнання. І ось саме зараз ви щодня формуєте в малюка усвідомлення: що б не сталося, є завжди ТОЙ, хто допоможе. За цей рік ви не вбережете малюка від усіх можливих небезпек, але ви подаруєте йому головне – упевненість і довіру, що він у цьому світі не самотній.

Отже, криза проявляється в страху виживання. І якщо день за днем малюк відчуває, що він не сам, захищений і про нього піклуються, на все його подальше життя формується світогляд ДОВІРИ і ДОСТАТКУ цього світу. Усвідомлення, що він ніколи не буде самотній. Надалі така людина керуватиметься мотивом не страху, а цілі й бажання.

Першого року проявляються материнські енергії.

Припис: мама завжди має бути поруч. Якщо ж ні, у малюка закладається програма загрози цього світу і самотності, основою якої на все життя залишається страх і недовіра. Якщо зазирнемо в майбутнє, то побачимо неймовірну цінність цього короткого періоду в масштабах життя! – деградація або розвиток людини закладається саме зараз. Зневіра і страх – основа мислення злочинців – нагнати страху на інших, бо лише так можна вижити, використовувати і контролювати. Подаруйте своїй дитині довіру й упевненість. Будьте поруч.

Допомога решти членів сім’ї полягає в тому, щоб мама була задоволена і щаслива. Mama is happy – everyone is happy

На час написання цих рядків мої діти вже зробили крок у перехідний вік. Але Господь дав мені можливість спостерігати за розвитком дітей моїх подруг і знайомих.

Дмитрикові було приблизно сім місяців, коли його мама в розпачі зателефонувала мені: «Сил моїх більше немає. Його око знову закисло. Ми щойно оперувалися! Отоларингологи й окулісти лише