Напівдоторком - Александра

Тільки багаторічна витримка допомогла мені залишатися спокійним. Але я на фізичному рівні відчував його біль.

— Це був найкращий рік за усе моє життя. У мене було все що потрібно. І от, одного дня мені в руки попадає цікава заплутана справа, при чому навіть не мого відділу. Але я вирішив розібратися у ній. Звичайно, потайки від дружини. Та чим далі я копав, тим ситуація ставала напруженішою. Тому я попросив допомоги. — Ми обоє розуміли про чию допомогу він казав. — Ти не гірше мене знаєш, що у нього «за просто так» нічого не буває. Попутно ми розібралися ще з декількома операціями і коли я в черговий раз повернувся додому пізно ввечері, зсилаючись на роботу, Аня сиділа на кухні тримаючи, щось в руках. Це була мітка. Пуста.

Пуста мітка — чорний шматок паперу, що означав попередження. 
— Аня була зляканою і збитою з пантелику, а ще розчарованою в мені. Тоді ми провели останню ніч вдома. Наступного дня, я перевіз їх до колишнього штаб будинку. Вже тоді розумів, що це була крапка крапка для нас, адже я зрадив її довіру. Я вирішив закінчити усе, і потім, коли буду певен у їхній безпеці відправити кохану з дитиною кудись далеко, по далі від мене. Усе йшло за планом, ми влаштували облаву, яка пройшла успішно. Тоді я боявся повертатися додому, бо це значило б останню ніч разом. Я поїхав до відділку, відкоркував віскі, плануючи надертися, як остання тварюка. Та коли ще перший стакан був вже напів пустий, пролунав дзвінок телефону. Це був Осадчук і він сказав, що прийшло повідомлення, в якому йшлося про пожежу штаб будинку. Тому штаб будинку, де були Саша і Аня. Він приїхав на місце швидше за мене тому встиг витягти доньку. Коли я витяг Аню, вона вже була мертва. Її вбили, а потім влаштували підпал. Я був не при собі, тому розібравшись з усім, підлаштував власну смерть і віддав малу на виховання тещі з тестем. 

Декілька хвилин в кімнаті дзвеніла тиша.

— Я ніколи не забував про неї. Як не забував і про те, що моя дочка опинилася в такому становищі саме через мене. Тому дозволяв собі лише здалеку допомагати і наглядати за нею.

— А дитбудинок? Ти знав, що вона жила там?

— Знав. Я одразу пішов до тамтешніх няньок і домовився про те, щоб за нею доглядали.  Від них я і дізнався про бажання вступити до коледжу. Тому одразу вирішив питання з квартирою. 
Після почутого, в мене більше не було тієї неприязні до Самойловича. Мені радше було його шкода. Стільки років варитися у власному болі і вин. Нехай і по своїй дурості, але ніхто не заслуговує на такі муки. 
— Страшно, сумно. Але пройшло двадцять пʼять років. І твоя дочка все ще жива, вона все ще потребує тебе. Саша заслуговує знати правду. — Я жорстоко різав по живому, бо знав, що інакше неможна. Та все ж, щиро вірив, що Дмитро наважиться поговорити з донькою.