Без втрат не вийти - Вадим Володарський

Сидячи раннім суботнім вечором на кухні орендованої квартири, Вікентій розмірковував про те, що іноді буває корисно послухати про те, що в людей бувають неприємності гірше, ніж в тебе. Принаймні, Ніка вислуховувала подругу, - Ольга розповідала про те, через що їм довелося пройти. Насправді, серйозних наслідків вдалося уникнути, але в останній момент. Подружжя вже готувалися до арешту, та не хотіли навіть думати, що станеться із дитиною. До того ж, російські в’язниці були далекими від комфорту місцями…

А ще за ними цікаво було спостерігати. Сергій Тугарінов, здається, до самого Вікентія поставився із симпатією, а от Ніка його чомусь дратувала, незважаючи на роль у порятунку. Вона навіть гонорар адвокату, який займався міграційною справою, сплатила, й перші кроки було вже зроблено. На щастя, під час поїздки ніхто з сім’ї не підхопив вірус, та після тесту самоізоляцію дозволили перервати. А тепер новоприбулі навіть мали право на тимчасове працевлаштування, до отримання постійного статусу біженців.

Власне, так і сталося, що дівчата перейшли до кімнати, щоб там потеревенити про своє, про жіноче. А чоловіки залишилися на кухні. Та Вікентій став казати про те, що не дивується безпідставним звинуваченням з боку російської влади на адресу дисидентів. Але неочікувано почув:

-Ну, як – безпідставні… Про вибори – то, звичайно, дурня. Та й Оля до цього всього стосунку не має…

-А про інше?

-А… Тут розповідати можна! – посміхнувся Сергій. – Насправді… Підсадив я їм «пасхалку». – «Великоднім яйцем», на мові програмістів, називалася пастка, навмисно залишена у програмі. Щоб хтось міг скористатися, - іноді з метою жарту, але у інших випадках усе було серйозно. – У програму, що регулює роботу обладнання газогонів… Вони б, напевно, хотіли вибити з мене, де саме, та яку. Тому й Олю … хотіли взяти у заручники.

-А вона про це знає?

-Ні. Та ти теж не кажи. Вона б мене вбила. – Сергій розсміявся, але стосувалося це виключно стосунків із дружиною. Та й те, сміх вийшов не дуже веселий. Мабуть, далеко не усе там було безхмарно. Але це вже, подумав Вікентій, не його справа. Зате цікаво було інше.

-Сам додумався?

-Як зробити – сам. А взагалі… Запропонували добрі люди. Вийшли на мене, знаючи, де працюю. Через знайомих, з якими на демонстрацію ходили. Та запропонували зробити таке. Щоб можливо було … зупинити компресорні станції. Вивести з ладу. Щоб цим… - він вилаявся… - не так легко було з надр розграбованих валюту отримувати.  Ти не уявляєш, наскільки вони пограбували країну!

-Уявляю. В нас приблизно такі ж самі, лише вкрасти можна менше, - посміхнувся Вікентій. Насправді, міркування цього Сергія дуже нагадували те, що казали вітчизняні «активісти». Але, по-перше, ображати його не можна було, а по-друге, можливо, йому, росіянину, краще знати, що там в них коїться. – Мабуть, ще й заплатили трохи..?

-Ну, було. – Сергій знову розсміявся. – Та головне, красиво можна зробити!

-А що саме?

-Що завгодно. Аж до того, щоб експорт газу зменшився наполовину. Усюди, де нове обладнання стоїть, на нових газогонах, можна створити проблеми. На старих, на кшталт ваших, українських, - ні…

-І що, ніхто не знає, де саме знаходиться ця «пасхалка», та як її активувати? – продовжував допитуватися Вікентій.

-Саме так! – У голосі Сергія була зараз гордість.

-А цим … замовникам ти не повідомив?

-Вони й не вимагали поки що. Строк не настав. Та й де вони зараз? Розумієш, якщо на нас стали тиснути… Або це – збіг, просто вирішили … прикрити за минулі справи. В нас зараз стали «гайки закручувати» за політику. Але я у це не дуже вірю. А дізнатися, що я займаюся цим, ніхто ані від кого, окрім цих «замовників», не міг. Бо, окрім мене та них, ніхто про це не знав, навіть Оля.

Вікентій лише похитав головою. От розмовляєш із людиною, ніби й розумною, добрим спеціалістом… А насправді – дурінь дурнем.

-Як же ви вчасно вшилися звідти… Ти, взагалі, розумієш, скільки коштує те, що ти зробив, та що знаєш? Це – мільярдні для когось збитки, для когось прибутки. Якщо … активувати цю річ, коли потрібно… Те, що у Росії тебе б за це не просто посадили, а зробили б усе так, щоб ніхто ніколи не дізнався, що ти колись жив на цьому світі… Та Оля теж, бо ніхто б не повірив, що вона нічого не знала, тим більше, вона теж із комп’ютерами працює. Ви звідти поїхали, попросили притулку. Юридично у вас все добре, Україна вас не видасть. Але … це не означає, що вас залишать у спокої. Коли таке поставлено на карту… Даремно ти в усе це вліз, ох, і даремно… А, якщо вже погодився, потрібно було брати такі гроші, щоб поїхати кудись на райські острови, де ніхто б ніколи не знайшов…

Такі думки, очевидно, голову Сергія досі не відвідували. Бо виглядав він розгубленим, та спитав:

-А … тепер-то що робити?

-А тепер… Для усіх ти будеш удавати, що просто приїхав сюди від переслідувань. Як усі, розпочнеш працювати. А насправді… - Тепер посміхався Вікентій. – Потрібно, щоб тебе, вас усіх, узяли під захист. І вони це зроблять, якщо … цю твою штуку можна буде використати… Ти ж знаєш, які ігри зараз ідуть навколо українського транзиту..? Ну, от… Це – єдиний шанс, що тебе захистять.

-А … це можна влаштувати?

-Чому б і ні? В мене є … деякі знайомі. Поговорю з ними днями. А поки…