Кров на твоїх руках - Мара Найт

Машина рухалась через темне місто, і в повітрі відчувалася напруга. Роуз сиділа поруч, її погляд був спрямований вдалину, вона намагалася зосередитися на чомусь іншому, ніж усе, що відбувається навколо. У голові знову прокручувалися моменти: повідомлення, погрози, нічні дзвінки і той чоловік біля її вікна.

Містер Картнер, здавалося, не поспішаючи, дивився на дорогу, але Роуз помітила, як він краєм ока стежить за її реакцією. Мовчки, ніби даючи їй час і простір.

Вони проїхали кілька кварталів, і Роуз, не витримавши тиші, сказала:

— Містер Картнер, чому ви так допомагаєте мені? Ви не зобов'язані, і я розумію, що для вас це теж небезпечно.

Містер Картнер знову поглянув на неї, його вираз обличчя не змінився, але в очах була глибока рішучість.

— Я не можу просто залишити тебе одній у цій ситуації, Роуз, — його голос звучав впевнено. — Ти вже давно довела, що заслуговуєш на підтримку. І це не лише професійний обов'язок, я... переживаю за тебе.

Роуз здивовано подивилася на нього. Слова Містера Картнера вразили її, але вона вирішила не питати більше. Замість цього, вона знову поглянула на вулиці, що пролітали поза вікном.

Через кілька хвилин вони приїхали до нового місця, місця, яке, як виявилося, було його будинком. Величезна будівля виглядала розкішно навіть у темряві, із підсвіченими вікнами. Картнер припаркував машину на подвір'ї, і Роуз, ковзаючи поглядом по навколишньому ландшафту, відчула, як все навколо почало ставати трохи більш реальним і безпечним. Хоча й досі залишалась велика невизначеність.

— Я хочу, щоб ти почувалась у безпеці, — сказав він, вийшовши з машини і допомагаючи їй вийти. — У цьому будинку є все, що тобі потрібно, і я візьму на себе охорону.

Вона кивнула, відчуваючи, як важкий тягар трохи спадає, але страх все одно залишався в її серці.

— Дякую, — сказала вона тихо. — Я не знаю, що б я робила без вашої допомоги.

— Не думай про це, — відповів він. — Ми разом вирішимо це.

Коли вони увійшли в будинок, Роуз відчула, як її почуття розгубленості і тривоги починають трохи вщухати. Вона не була сама, і хоча все ще було багато невідомого, вона знала, що тепер має підтримку.

Вони пройшли в коридор, де Картнер показав їй кімнату.

— Це твоя кімната, — сказав він. — В будь-який момент, якщо тобі щось потрібно або ти відчуєш небезпеку, я буду поруч.

Роуз подивилась на його серйозне обличчя і відчула, як її тривога знову почала спадати.

— Дякую, — прошепотіла вона, відчуваючи себе знову в безпеці. — Дякую, що не залишили мене.