Секрет Світлячка - Олена Гуйда

Але… наче бездушна лялька простягла чай Кіру, навіть усміхнулася. Дивно посміхатися, коли всередині, виючи від болю, вмирає надія на звичайне щасливе майбутнє.

Я затамувала подих, спостерігаючи за Кіраєм з кухлем у руках. Ну ось зараз він відставить його. Просто зараз його покличуть і він ані ковтка не зробить. Все зірветься.

Боги, у мене в душі в цей момент вирувала така буря, що я навіть не знала тепер хочу, щоб все зірвалося чи ні.

Але Кір зробив відразу кілька великих ковтків чаю, що зовсім не охолонув. Навіть не відчув, що він надто гарячий.

Схоже, це і є доля якої мені не уникнути. Що ж. Отже… іншого виходу просто немає.

І я почала подумки читати закляття. Його треба було повторити тричі. Але навіть коли відчула дихання магії, все одно стояла і дивилася в його очі, що стрімко порожніли. Немов із них йшли почуття, емоції, життя.

Вже подумки запитала:

– Ти мене чуєш?

І, трохи за повільно, але він кивнув. Повільно і явно не з власної волі.

Сльози покотилися по щоках. Я зробила крок до Кіра, забрала гарячий кухоль із його рук і відставила на стіл. А потім обережно торкнулася щоки і зовсім легко, невпевнено і несміливо поцілувала у губи. Звичайно, без відповіді. Він ніколи більше мене не поцілує сам. Я більше ніколи не відчую жару його обіймів.

Все скінчено.

– Я не хотіла, щоб так сталося, – прошепотіла я, давлячись сльозами та болем. – Все було б простіше, якби я була іншою, а ти… не ненавидів так сильно мій народ. Ці почуття принесуть нам обом лише біль. І все одно закінчився так, як завжди. Тому… – я судомно зітхнула, наче схлипнула, дивлячись у його очі, де то розширювалася, то витягувалася в тонку нитку зміїна зіниця. – Ти забудеш, що відчував до мене хоч щось. Я залишусь для тебе просто практиканткою, яка не варта уваги. Незначна інтрижка. Тобі буде плювати на мене, на мою долю. Ти просто забудеш мене, коли я знову зникну з твого життя. Ти не шукатимеш мене і… не впізнаєш, якщо зустрінемося.

Мій голос ставав все тихішим, горло стисло так, що слова ледве вдавалося вимовити. Але… я завершила. Закінчивши печаткою незламності.

– Зоря маора канкра. – і ніби піддавшись якомусь пориву, ще раз швидко поцілувала його. – Я буду кохати за нас двох. Все одно буду.

Він навіть не моргнув. Жодної емоції на обличчі. Ось такою і я була, коли Сумах узяв під контроль мою свідомість.

– Іди, Кірай. Ти виспишся… і все тобі стане знову, як завжди.

Голос зірвався, коли він, трохи сповільнивши, все ж таки відвернувся. Мені на якийсь момент навіть здалося, що в його очах з'явився якийсь проблиск свідомості. Але… може, я цього хотіла. Десь у глибині душі.

Він пішов, а я буквально сіла прямо на підлогу, ридаючи і жаліючи себе. Сьогодні я ще можу собі це дозволити. А завтра... завтра я вирушу в дорогу. Дорогу додому. Забираючи з собою жахливий біль розбитого вщент серця.