Вони почули гавкіт собак у саду.
– Я думаю, Пелле, ти мудрий чоловік.
– О, я в цьому не впевнений. А за що ти сидів?
– Я шукав миру і спокою.
Пелле вивчав обличчя хлопчини в дзеркало. Таке відчуття, що він бачив його десь в іншому місці, а не тільки в своєму таксі.
– Забираймося звідси, – сказав хлопець.
Пелле глянув просто перед себе і крізь лобове скло побачив, що до них наближається отой чолов’яга з білим собакою. Обидва суворо дивились на машину, а тіла в обох були так напаковані м’язами, що йшли вони трохи перевальцем.
– Саме час, – погодився Пелле, вмикаючи сигнал повороту. – Куди?
– Ти зміг попрощатися з нею?
– З ким?
– Зі своєю дружиною.
Пелле кліпнув очима. Чоловік із собакою був уже близько. Питання вразило його, як удар під дих. Він знову подивився на хлопця в дзеркало заднього огляду. Де він бачив його раніше? Пелле почув гарчання. Собака лаштувався до нападу. Він уже двічі возив хлопця до цього, ось у чім річ. Усе дуже просто. Так звана пам’ять про спогад. Як ось пам’ять про спогад про неї…
– Ні, – заперечно похитав головою Пелле.
– Нещасний випадок?
Пелле ковтнув.
– Так. Автокатастрофа.
– Вона знала, що ти її кохав?
Пелле розтулив рот, але зрозумів, що не спроможеться нічого сказати, тож просто кивнув.
– Мені жаль, Пелле, що її забрано у тебе.
Він відчув руку хлопця на своєму плечі. І йому здалося, наче тепло з цієї долоні розлилось йому по грудях, животу, руках і ногах.
– Нам, Пелле, ймовірно, треба рушати.
Тільки почувши його слова, Пелле зрозумів, що він сидить із заплющеними очима, а коли він розплющив їх, чоловік із собакою був поряд з машиною. Пелле запустив мотор і відпустив зчеплення. Позаду вони почули лютий гавкіт собаки.
– Куди тепер?
– Відвідаємо одного чоловіка, винного в убивстві, – сказав хлопець, підтягнувши до себе спортивну торбу. – Але спершу треба комусь залишити одну річ.
– Кому?
Хлопець всміхнувся дивною задумливою усмішкою.
– Тому, чиє фото я хотів би мати у себе на приладовій панелі.
Марта стояла біля кухонного столу і переливала каву з кавника в термос. Вона сподівалася, що дзюрчання кави хоч трохи заглушить голос її майбутньої свекрухи. Вона спробувала прислухатись до розмови гостей у їдальні. Але все марно – від нав’язливого голосу матері Андерса сховатись було неможливо.
– Андерс дуже чутливий, ти маєш це зрозуміти. Набагато чутливіший за тебе. Тому ти повинна виявляти ініціативу і…
Під’їхала машина і зупинилась перед ворітьми. Таксі. З нього вийшов чоловік в елегантному костюмі, з портфелем.
У неї завмерло серце. То був він.
Він відчинив хвіртку і коротким шляхом, гравієм, рушив до вхідних дверей.
– Пробачте, – кинула Марта і, з тріском поставивши кавник у раковину, спробувала вдати, нібито не вибігає з кухні поспіхом.
Подолавши відстань у лічені кілька метрів, вона важко дихала. Але двері таки відчинила раніше, ніж він устиг подзвонити.
– Ми не самі, – прошипіла вона, виходячи на ґанок і причиняючи за собою двері. – І тебе розшукує поліція. Чого тобі треба?
Він спрямував на неї чистий погляд отих своїх зелених очей. Брови у нього були поголені.
– Я хочу попросити пробачення, – сказав він тихо і спокійно. – І ще я хочу віддати вам оце. Для Центру.
– Що це? – запитала вона і подивилась на портфель, що він тримав перед нею.
– На оті будівельні роботи, що ви не можете собі дозволити. Чи на якусь частину з них принаймні…
– Ні!
Вона озирнулась і притишила голос.
– Ти в здоровому глузді? Ти думаєш, я візьму твої криваві гроші? Ти вбиваєш людей. Ті сережки, що ти намагався мені подарувати…
Марта ковтнула і люто трусонула головою, відчуваючи, як скупі сльози гніву бризнули їй з очей.
– …вони були з… убитої жінки.
– Але…
– Іди геть!
Він кивнув. Спустився на одну сходинку.
– Чому ти не повідомила поліції про мене?
– А хто сказав, що ні?
– Марто, чому ні?
Вона переступила з ноги на ногу. Почула, як у їдальні різко відсувається стілець.
– Може, я від тебе хотіла почути, навіщо ти вбив тих людей!
– Якби я сказав, це щось змінило б?
– Не знаю. А що, ні?
Він стенув плечима.
– Якщо ти хочеш повідомити в поліцію, сьогодні вночі я буду в будинку своїх батьків. Після цього я зникну.
– Навіщо ти говориш мені про це?
– Бо я хочу, щоб ти поїхала зі мною. Бо я кохаю тебе.
Вона закліпала. Що це він щойно сказав?
– Я кохаю тебе, – повторив він повільно і, здається, смакуючи свої слова і сам дивуючись їм.
– Боже мій, – простогнала вона в розпачі. – Ти з глузду з’їхав!
– Я йду.
Він обернувся до таксі, що чекало на нього з увімкненим мотором.
– Зачекай! Куди ти поїдеш?
Зробивши півоберта до неї, він криво посміхнувся.
– Хтось розповідав мені про велике місто в Європі. Шлях до нього неблизький, щоб їхати самому, однак…
Він начебто хотів сказати щось іще, і вона чекала. І чекала, і подумки благала його, щоб він сказав це. Вона не знала, які це мають бути слова. Але знала, що, правильно вимовивши оте заклинання, він зробив би її вільною. Але саме він мав зробити це: тільки він, і саме зараз.
Натомість він швидко вклонився їй, повернувся і пішов до воріт.
Марта боролася зі спокусою гукнути його. Але що б вона йому сказала? Все це – суцільне божевілля. Божевільне захоплення. Щось, чого не існує, чого не може існувати в реальному світі. Реальність була там, у їдальні, у неї за спиною. Вона обернулася і рушила назад у будинок. І очі в очі зіштовхнулася з розлюченим Андерсом.
– Геть з дороги!..
– Андерсе, не треба…
Він грубо відштовхнув її і, розчахнувши двері, вибіг надвір.
Марта звелась на ноги і вискочила за ним саме вчасно, щоб побачити, як Андерс ухопив Сонні ззаду і зацідив йому в потилицю. Але Сонні, напевно, чув наближення Андерса, оскільки він, різко пригнувшись, зробив пірует і обхопив Андерса.
– Я тебе вб’ю! – заревів Андерс.
Він намагався вивільнитися із замка, але руки були скуті блоком, і він лише безпорадно сіпався. Потім, так само раптово, Сонні відпустив Андерса. Спочатку той здивовано витріщився на суперника, що пасивно
