Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
— Як ваша нога? — нараз звернувся до нього Заремба,
Петро підвівся, ступив кілька кроків.
— Тепер легше… Спасибі Катрусі, думаю, через тиждень зможу танцювати.
— Так, так… Танцювати, кажете? І це непогано…
— Євгене Степановичу, — благально мовив Богдан, — ви все ходите околясом… Може, все-таки порадите нам щось?
— Гарячий ти, Богдане… Та, може, — щось і пораджу!
— Кажіть…
— Тобі не здається, що лізеш поперед батька в пекло?
— Але ж душа горить…
— А ти чайком вогонь заливай, — вдарив щиглем по Богдановій склянці. — Чай — то, брате, велика сила…
Богдан обережно замовк. Заремба допив свою склянку.
— Так от, — сказав, — мені одразу добре ся зробило, коли побачив таких хлопів. Зараз нічого не казатиму, та діло знайдеться. Маю попередити — важке й небезпечне. Як на війні, — осміхнувся, — а може, й важче… — Говорив рівним тоном, ледь розтягуючи слова. — Днів з десять поживете ще тут, — вказав на комірчину, — поки Петро одужає. За цей час ми виготовимо йому документи.
— Хто це ми? — втрутився Богдан.
— А може, ти помовчав би? — невдоволено мовив Заремба.
— Не думайте, вуйку, що я не вмію язика за зубами тримати. Та руки сверблять.
— Устигнеш, — заспокоїв Євген Степанович. — Потім, коли будуть документи, товаришеві Кирилюку доведеться переїхати до іншого помешкання…
Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, — людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є — можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:
— Я й Богдан, товаришу Заремба, — комсомольці. Можете розраховувати на нас!
— От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання — підготуєте текст листівки. Значить, так — фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… — присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. — Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…
— Он вона яка, — мовив Богдан. — А ще сестра… Навіть мені ні слова…
— Наш перший закон — сувора конспірація, — обірвав його Заремба. — Катруся, — ласкаво глянув на дівчину, — золото! Коли б усі були такі… — Замислився на хвильку, потім продовжував з притиском: — Отже, завтра текст листівки має бути готовий. А основне ваше завдання — набиратись сил…
Перед тим, як вийти, Євген Степанович довго прислухався. Завернув за дім і безшумно зник у темряві.
— Пішов городами, — мовив Богдан. — Далеченько, та вірніше.
Зітхнув, пильно вдивляючись у темряву, але так нічого й не побачив. Сказав з жалем:
— Конспірація…
Заремба прийшов через тиждень. Знов попросив Катрусю зготувати чаю й довго пив, весь час доливаючи заварку. Розмова точилась про врожай на городі, про те, що хліб на базарі подорожчав, що спекулянти вкрай розперезалися — три шкури здирають з людей. Але хлопці догадувались — навряд чи Заремба зайвий раз пішов би на край міста, та ще ризикуючи (комендантська година), аби побалакати про моркву на грядках чи базарну вакханалію. Тому сиділи мовчки, лише підтакуючи. А Євген Степанович; дмухаючи на гарячий чай, мружив очі, сьорбав і дуже серйозно обговорював з Катрусею проблему підживлення помідорів. Лише раз, наче ненароком, звернувся до Петра:
— Катруся казала, що ви німецьку добре знаєте? Це так?
— Майже як рідну. Батько працював торгпредом у Берліні, і я виріс там.
— Так, так… — очі знову щезли у вузьких щілинках. — А ти, Богдане, чого носа вернеш?
— Та розмова дуже вже цікава — картопля, редька… Ніби це найважливіше…
— А взимку скажеш — бульби б гарячої!.. Чи, прошу пана, зупи з квасолею…
— Дотепер жилисьмо, якось переживемо!
— Треба, щоб не якось. Без їжі і роботи не буде. Харчування — то велика штука. Ihre Meuning darüber, mein junger Freund?[1] — звернувся зненацька до Петра. Той здригнувся від несподіванки, але відразу відповів:
— Dies haben wir stattgestellt als wir in Kriegsgefangenenlager gewesen worden[2].
— Берлінська вимова, — задоволено потер руки Євген Степанович. — Ще одне запитання. Ви розумієтесь на брильянтах, золоті, ну, і всілякому ювелірному мотлосі?
— Трохи… Як дилетант.
— То невелика біда. — Заремба вийшов до передпокою, приніс кілька книг. — Ось роздивіться! Зможете швидко підкуватися?
— Нічого не розумію… — Петро швидко переглядав книжки. — Довідник ювеліра… каталоги… цінники. Для чого це все?
— Але ж ви не відповіли на моє запитання.
— А ви не жартуєте?
— Гадаєте, я прийшов сюди, щоб жартувати?
— Ні, але ж…
— Тижня вистачить?
Петро почухав потилицю.
— Коли треба, вистачить.
Заремба підвівся, заходив по кімнаті. Петро дивився на нього, чекаючи пояснень. Богдан блимав очима: ніяк не міг второпати, що до чого. Лише Катря спокійно церувала панчоху.
— Так, так… — почав нараз Євген Степанович якимсь чужим голосом. — Таке, значить, діло… — Сів верхи на стілець, спершись підборіддям на спинку. — Можемо почати велику гру. Якщо вдасться, дуже велику. Можемо відразу й програти. Ризик великий. — Помовчав кілька секунд, збираючись з думками. — Отож слухайте… Недавно на шосе біля міста партизани зробили засідку. Перехопили машину. Всі пасажири загинули — два офіцери й один цивільний. У цивільного знайшли цікавого листа. Якийсь ювелір з Бреслау рекомендує племінника Карла Кремера своєму давньому приятелеві — нашому губернаторові. Розумієте, самому губернаторові!
Петро нічого не зрозумів, але схвально кивнув головою. Богдан невдоволено буркнув:
— Але ж яке це має відношення до нас?
— Безпосереднє! — Заремба озирнувся, продовжував мало не пошепки: — Подумайте, що може вийти з того, коли Петро з’явиться до губернатора з документами цього Карла Кремера і листом від дядька?
— Гадаю, його відразу ж схоплять, — не вагаючись, заявив Богдан. — Невже ви думаєте, що губернатор раніше ніколи не зустрічався з тим Кремером?
— Так, так… А коли не зустрічався?
Богдан випростався на стільці, обличчя його закам’яніло, мовив сухим тоном:
— Я дуже радий виконати прохання мого давнього друга, юначе. До речі, що зараз робить фрау Ельза? Я випадково зустрів її два місяці тому, і вона казала, що в Отто неприємності… — І запитав єхидно в Заремби: — То що ж усе-таки робить фрау Ельза? Він розгадає Петра за дві хвилини…
— І це слушно! — Заремба обернувся до Петра. — А ви що думаєте?
Той засовався на місці.
— Зрозумійте мене… Я не боюсь і, коли треба, піду… Однак, по-моєму, Богдан має рацію — мене викриють у перші ж хвилини.
— Приємно мати справу з розумними людьми, — усміхнувся Євген Степанович. — Як ти вважаєш, Катрунцю?
