Смерть — діло самотнє - Рей Бредбері

Я, все ще відсапуючись, кивнув головою.

За ним підійшов Генрі, винюхуючи серед дощу небезпечні запахи, але не чуючи їх.

— З ним усе гаразд? — спитав Генрі.

— Живий, — мовив я, і так воно й було. — О боже, живий.

— А де Гниляк? Я повинен угріти його раз за Фанні.

— Я вже угрів його, Генрі, — сказав я.

І кивнув головою вниз, на лев'ячу клітку, де за гратами колихався, наче бліде желе, новий привид.

— Крамлі, — сказав я, — у нього повна хатина речових доказів.

— Перевірю.

— Де це ви в біса так довго були? — поцікавився я.

— Той проклятущий водій таксі сліпіший за мене. — Генрі намацав ногою бордюр каналу й сів обіч мене. Крамлі сидів з другого боку, і наші ноги звисали, мало не торкаючись темної води. — Ніяк не міг знайти поліційного відділка. Де він там, той бевзь? Треба б і його угріти.

Я хрипко засміявся. З ніздрів у мене потекла вода.

Крамлі нахилився ближче й оглянув мене.

— У вас ніде нічого не ушкоджено?

Ушкоджено там, де ніхто ніколи не побачить, подумав я. Може, років через десять, якось уночі, воно й дасться взнаки. Сподіваюся, Пег стерпить, як я закричу раз чи два, — хоча б задля того, щоб мати змогу по-материнському втішити мене.

Ось зараз піду до телефону й подзвоню їй. «Пег, — скажу я, — виходь за мене заміж. Сьогодні ж повертайся, негайно. Разом перебиватимемося з хліба на воду, але ж, боже мій, ми житимем! Виходь за мене нарешті, Пег, і захисти мене від самотності».

І вона скаже «так» і повернеться.

— Ніде нічого, — відповів я Крамлі.

— Це добре, — сказав Крамлі, — а то хто ж би в біса прочитав мій роман, як не ви?

Я засміявся схожим на гавкіт сміхом.

— Ви вже вибачайте. — Крамлі похилив голову, засоромившись власної відвертості.

— Та якого біса… — Я схопив його руку й поклав собі на потилицю, показуючи, де мені потерти. — Я ж люблю вас, Краме. І вас, Генрі.

— От чорт… — лагідно мовив Крамлі.

— Хай благословить вас господь, синку, — сказав сліпий.

Над'їхала ще одна машина. Дощ уже вщухав.

Генрі глибоко втягнув повітря.

— Цей лімузин мені знайомий.

— Боже милий, — сказала Констанс Реттіген, вистромившись із віконця. — Яке видовище! Чемпіон світу серед марсіян. Найвидатніший у світі сліпий. І незаконнонароджений син Шерлока Холмса.

Ми хто як відповіли їй, надто стомлені, щоб підтримувати розмову.

Констанс вийшла з машини й стала позад мене, дивлячись на воду.

— Все кінчено? То він?

Ми всі кивнули головами, мов глядачі в якомусь опівнічному театрі, не в змозі відвести очі від темної води каналу, лев'ячої клітки й блідої примари, що колихалась і немов помахувала рукою з-за грат.

— Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?

Крамлі кивнув головою.

Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.

— Шампанське спершу, пиво потім? — спитав я.

— До побачення в моїх джунглях, — відповів Крамлі.

— Генрі, — мовила Констанс, — поїдете з нами?

— Хай би ви й не хотіли, а поїду, — сказав Генрі.

Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик хатину, де чекали Шпенглер, Чінгісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знов сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.

Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі — вже старший, дев'ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп'янілий від кохання.

І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.

А коли ми заїхали на піщанистий задвірок Констанс, я відчув просту радість сьогодення і найбільше щастя — жити.

Лімузин поставили на місце, і ми з Констанс чекали тільки на Генрі, коли це сліпий величним помахом звів руку.

— Відступіть убік, а то віддавлю ноги.

Ми відступили.

— Дайте сліпий чоловік покаже вам дорогу.

І він рушив уперед.

Ми залюбки пішли за ним.

Митрофанов Володимир Іванович (нар. 1929 р.) — перекладач, член Спілки письменників СРСР. З 1959 р. в його перекладах опубліковано понад 30 книжок зарубіжних письменників, зокрема Марка Твена, Е. Хемінгуея, Е. Колдуелла, А. Бессі, Т. Капоте, Р. П. Уоррена, Р. Бредбері, Н. Льюїса, П. Абрагамса, Б. Брехта, Г. Бічер-Стоу, Т. Майн Ріда, Дж. Баррі та ін. З 1978 р. працює в редакції журналу «Всесвіт» завідуючим відділом літератури капіталістичних країн.

«Метро-Голдвін-Майєр» — одна