Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук

— В них було золото. Жодний дурень не обладнував би тайник для ящиків із чавуном.

— Чекайте… — Кноль почав щось підраховувати, втупившись у стелю, беззвучно ворушив губами. Нарешті мовив: — Там було п'ять ящиків. Це ми встановили точно. Якщо відкинути вагу контейнерів, то кожен з них вміщав не менше, ніж по сто кілограмів золота.

— Отож, півтонни!

— Боже мій, — схопився за голову Кноль. — П'ятсот кілограмів золота! Приблизно сімнадцять мільйонів шилінгів!

— А тепер я хочу глянути на кімнату Ціммера, — не підтримав його ентузіазму комісар. — І поговорити з гером Шварцом.

Він примостився в кріслі поруч із помічником Ціммера, маленьким блідим чоловічком, запропонував йому сигарету, але той відмовився:

— Гер Ціммер сам не палив і не любив курців. А ця робота влаштовувала мене. Довелося кинути.

— Бачу, ви добре знаєте вдачу свого шефа. Розкажіть про його звички.

— Гер Ціммер жив лише роботою і вимагав цього від нас. Людина сувора, але справедлива. Він був закоханий у старовинні рукописи і міг годинами переглядати якийсь манускрипт. Мало коли бував у місті, відвідував лише тричі на добу «Райський куточок». Це — ресторан, зовсім поруч.

— До нього хтось приходив? Родичі, приятелі?

— Гер Ціммер не мав ані родичів, ані приятелів, це вам підтвердить кожен, хто працював із ним.

— Захоплення?

— Хіба що лабелістика.

— Що це таке?

— Колекціювання готелевих наклейок. Гер Ціммер казав, що він один із найвідоміших лабелістів світу.

— Де ж ця колекція? — озирнувся комісар на інспектора Барца.

Той кивнув на шафу, вмонтовану в стіну.

— Ми обстежили її, — пояснив. — Ціммер переглядав колекцію перед тим, як зникнути. Забрав з собою, судячи з опису, значну частину цього мотлоху.

Бонне відчинив шафу.

Десятки невеличких ящичків: сувора класифікація — континенти, країни. І каталог. Георг Ціммер і справді був педант: кожна наклейка — країна, місто, назва готелю — записана у друкарським способом виготовлену книгу. Почерк у Ціммера дрібний, акуратний, літери виписані чітко, каліграфічно.

Комісар заглибився в каталог, іноді звіряючи записи з наявністю наклейок у коробочках. Ця робота, певно, сподобалася йому, бо навіть присунув стілець і зазирнув на верхню полицю шафи. Неначе забув і про Кноля, і про інспектора Барца. Останній спостерігав за комісаром з поблажливою посмішкою — так батьки дивляться на дитину, що пустує, — нарешті все ж не витримав:

— Пане комісар, — запитав з ледь прихованою іронією, — випадково не цей… як його… — клацнув пальцями, — лабеліст?

— Ні, — відповів Бонне, не озираючись. — Ні, шановний інспекторе, я не колекціоную наклейки і взагалі нічого не колекціоную, але звик з повагою ставитися до чужих дивацтв, бо волію мати справу з диваками. Вони завжди дають криміналістові значно більше, ніж люди, які нічим не захоплюються. Дивака я бачу на від стані — і його портрет, і його звички, і, якщо хочете його спосіб мислення. А що ще потрібно криміналістові?

Виголосивши цю довгу тираду, Бонне зістрибнув Ь стільця, зиркнув на Барца з докором, буцімто дивувався з його нецікавості.

Та інспектор не здався.

— Про що ж розповіли вам наклейки?

Бонне розвів руками:

— Важко сказати, інспекторе, я ніколи не роблю поспішних висновків.

— Але ваш досвід, міг би бути корисний для слідства.

— Ну що ви, інспекторе, ви провели все бездоганно, і ваша версія, що Ціммер розкрив тайник і зник разом із спільниками, заслуговує на увагу.

— Іншої не може бути! — самовпевнено заявив інспектор.

— Е-е… завжди щось буває… — почав комісар, та замовк, наче сам обірвав себе. — У мене нема підстав висувати щось інше.

— Чи можна допустити на місце пригоди журналістів?

— Так, ми вже поїдемо. Чи у вас інша думка, інспекторе Кноль?

Кноль не заперечував. Вони проштовхалися крізь журналістське юрмисько і сіли в машину. Бонне з цікавістю дивився, як інспектор Барц розмовляв із газетярами. Нарешті поліцейські відчинили двері, й репортери, штовхаючись і віддавлюючи один одному ноги, кинулися в приміщення.

— Їдьмо, Кноль, — попросив інспектора Бонне, — мені потрібно проконсультуватись з експертами.

— Я знав, що ви щось знайшли. — Кноль рвонув машину. — Коли не секрет?..

— Ну, які ж можуть бути від вас секрети? Я майже впевнений, що Ціммера вбито.

Кноль інстинктивно загальмував.

— І ви не перебільшуєте?

— Я сказав «майже», — пояснив Бонне. — Остаточно ми вирішимо це, коли спіймаємо злочинців чи знайдемо труп бібліотекаря.

— Але на чому грунтується ваша підозра?

— Усі кажуть, що Георг Ціммер був педантичний і акуратний. Так воно і є. Якщо б ви зазирнули в каталог наклейок, остаточно б переконалися в цьому. Отже, у бібліотекаря був «пунктик», якому він присвятив півжиття. Один з найкращих лабелістів світу! Іноді такі речі цінуються більше, ніж золото. Припустимо навіть, що старий знайшов тайник. Чи була в нього потреба розкривати його і тікати, не підготувавшись? Маю на увазі, що така людина, як Ціммер, тікаючи, насамперед прихопила б з собою колекцію.

— Але обставини могли скластися так, що спільники Ціммера поспішали. Зважте, вивезти за кордон чи реалізувати тут півтонни золота — справа не проста.

— Я чекав цього заперечення, — задоволено мовив Бонне, — і сам заперечував собі. Справді, Ціммер міг поспішати, він схопив гроші, документи, встиг кинути до валізи частину своєї колекції. Можна припустити, що бібліотекар так і зробив — інспектор Барц має рацію, — але є одна деталь, яка заперечує всю цю версію. Рекомендую вам, Кноль, вивчати вдачу диваків. Я передивився каталог Ціммера і звірив записи з тим, що залишилось. І ви знаєте, чого не взяв з собою старий дивак? Справді, так міг вчинити тільки дивак. Ціммер залишив найціннішу частину своєї колекції, до речі, вона лежала на верхній поличці, а прихопив з собою чомусь наклейки, що не мають у каталозі помітки «рідкісний екземпляр».

Інспектор лише