Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Ви їдете, Гаррі? Що коїться?
— Ноло… у мене проблеми.
Вона підбігла до нього.
— Проблеми? Які проблеми? Ви не можете поїхати! Гаррі, ви не можете поїхати. Якщо ви поїдете, я помру!
— Ні! Не кажи такого!
Вона впала навколішки.
— Не їдьте, Гаррі! Богом вас заклинаю! Я без вас ніщо!
Він сів біля неї на підлогу.
— Ноло… Маю тобі дещо сказати… Я брехав, од самого початку брехав. Я не славетний письменник… Я все набрехав! Про себе, про свою кар’єру! У мене більше немає грошей! Нічогісінько нема! У мене вже нема коштів, щоб мешкати в цьому домі. Я не можу залишатися в Аврорі.
— Ми щось придумаємо! Ви станете славетним письменником, я не сумніваюся. Ви заробите багато грошей! Ваша перша книжка чудова, а та, що її ви зараз так старанно пишете, матиме величезний успіх, я певна цього! Я ніколи не помиляюся!
— Ноло, ця книжка — суцільний жах. Самі лише жахливі слова.
— Що за жахливі слова?
— Слова про тебе, яких я не повинен був писати. Та я писав, бо так відчуваю.
— Гаррі, а що ви відчуваєте?
— Кохання! Таке кохання!
— То зробіть із тих слів красиві слова! До праці! Пишіть прекрасні слова!
Вона взяла його за руку і посадила на терасі. Принесла його папери, зошити, ручки. Зварила каву, поставила платівку з оперою і повідчиняла вікна у вітальні, щоб йому було чути. Вона знала, що музика допомагає йому зосередитися. Він слухняно зібрався з думками і почав усе наново; почав писати роман про кохання, так, наче у них з Нолою все було можливо. Він писав години зо дві, слова приходили самі, фрази лилися на папір, красиво і природно, перо так і літало сторінками. Вперше за весь час, що він тут перебував, Гаррі здалося, наче в нього і справді народжується роман.
Відвівши погляд від списаних аркушів, він побачив, що Нола заснула, вмостившись у плетеному кріслі віддалік, щоб не заважати йому. Сонце сяяло, було дуже гаряче. І раптом роман, Нола, дім на березі океану — все це здалося йому справжнім дивом, а саме життя — таким прекрасним. Він навіть подумав, що нічого страшного, якщо він поїде з Аврори: допише роман у Нью-Йорку, стане видатним письменником і чекатиме Нолу. Насправді, поїхати — ще не означає втратити її. Може, і навпаки. Вона закінчить школу і зможе податися до Нью-Йорка в університет. І вони будуть разом. А доти листуватимуться й бачитимуться під час шкільних канікул. Роки сплинуть швидко, і незабаром їхнє кохання перестане бути забороненим. Він лагідно розбудив Нолу. Вона всміхнулася й потягнулась.
— Добре писалося?
— Дуже.
— Чудово! Можна прочитати?
— Трохи згодом. Обіцяю.
Над водою шугонула зграя чайок.
— Вставте чайок! Вставте у ваш роман чайок!
— Вони будуть на кожній сторінці, Ноло. А що, як ми поїдемо на кілька днів на той Мартас-Віньярд? Наступного тижня там є вільний номер.
Вона засяяла.
— Так, їдьмо! Їдьмо удвох!
— А що ти скажеш батькам?
— Не переймайтеся, любий Гаррі. З батьками я сама все владнаю. А ви пишіть ваш шедевр і кохайте мене. То ви залишаєтеся?
— Ні, Ноло. Я мушу виїхати звідси наприкінці місяця, бо не можу платити за дім.
— Наприкінці місяця? Та це ж уже ось-ось!
— Знаю.
В очах її закипіли сльози.
— Не їдьте, Гаррі!
— Нью-Йорк недалеко. Ти приїжджатимеш до мене. Ми будемо листуватися, телефонувати одне одному… Та й чому б тобі не приїхати туди в університет? Ти казала, що мрієш побачити Нью-Йорк.
— Університет? Але ж це буде через три роки! Три роки без вас! Я не можу, Гаррі! Я не витерплю!
— Не хвилюйся, це недовго. Коли кохаєш, час летить швидко.
— Не кидайте мене, Гаррі. Не хочу, щоб Мартас-Віньярд став нашою прощальною мандрівкою.
— Ноло, в мене вже немає грошей. Я не можу тут залишатися.
— Ні, Гаррі, пожалійте мене. Ми знайдемо вихід. Ви кохаєте мене?
— Так.
— Якщо ми кохаємо одне одного, то знайдемо вихід. Коли люди кохають, вони завжди знаходять вихід, щоб кохати й далі. Принаймні обіцяйте подумати.
— Обіцяю.
Вони поїхали за тиждень, в понеділок, 28 липня 1975 року, вдосвіта, жодного разу більше не заговоривши про цю поїздку, що стала для Гаррі невідворотною. Він лютував на себе за своє честолюбство і мрії про славу: ото наївний, думав написати великий роман за два літні місяці!
Вони зустрілися о четвертій ранку на паркувальному майданчику біля пристані для яхт. Аврора спала. Було ще темно. Вони швидко дісталися до Бостона. Поснідали. І майже без зупинок дісталися до Фалмута, де пересіли на пором. На острів Мартас-Віньярд вони потрапили пізно ввечері. І відтоді жили, немов у казці, в розкішному готелі на березі океану. Купалися, гуляли, вечеряли вдвох у величезному готельному ресторані, й ніхто на них не звертав уваги, ніхто не ставив запитань. На Мартас-Віньярді вони могли жити.
Були тут уже чотири дні. Лежачи на гарячому піску у своїй бухточці, оподаль від чужих очей, вони думали тільки про себе, про те, яке це щастя бути разом. Вона возилася з фотоапаратом, а він думав про свою книжку. Нола сказала, що батьки вважають, начебто вона поїхала до подруги. Та вона обманула його. Насправді вона втекла з дому без попередження: придумати причину для недільної відсутності було б дуже непросто, тому вона поїхала, нічого нікому не сказавши. Вилізла вдосвіта з кімнати через вікно, і тепер, поки вони з Гаррі лежали на пляжі, панотець Келлерґан місця собі не знаходив від хвилювання. В понеділок він побачив, що кімната порожня. Не став заявляти в поліцію. Спершу спроба вкоротити собі віку, тепер утеча: якщо він заявить у поліцію, все місто знатиме. Він дав собі тиждень, щоб знайти її. Сім днів, упродовж яких Господь створив світ. Цілими днями він не вилазив з авто, їздив по всіх усюдах, шукаючи доньку. Боявся найгіршого. За тиждень він звернеться до властей.
Гаррі нічого не підозрював. Він був засліплений коханням. Вранці, коли вони вирушали на Мартас-Віньярд, побачивши Нолу на паркувальному
