Хрещений батько - Маріо Пьюзо
Корлеоне збагатився ще дужче. Але що найважливіше – він набував зв’язків і досвіду. І накопичував добрі вчинки, як банкір накопичує застави. Згодом стало зрозуміло, що Віто Корлеоне – не лише талант, але й по-своєму геній.
Віто Корлеоне зробився опікуном італійських родин, що влаштували у себе в помешканнях невеликі «забігайлівки» й продавали віскі нежонатим робітникам по п’ятнадцять центів за чарку. Став хрещеним батьком найменшого сина пані Коломбо, коли того конфірмували, і подарував йому гарненьку двадцятидоларову золоту монету. Тим часом, оскільки було неминуче, що його машини іноді затримувала поліція, Дженко Абандандо найняв надійного юриста з впливовими зв’язками в департаменті поліції й серед адвокатури. Запровадили систему хабарів, і невдовзі організація Корлеоне вже мала чималий «аркуш» – список прізвищ офіційних осіб, яким платили щомісяця. Коли юрист захотів скоротити цей список, відчуваючи, що на його покриття необхідні чималі гроші, Віто Корлеоне заспокоїв його:
– Ні, ні, занеси всіх до списку, навіть якщо хтось із них зараз не може нічим допомогти нам. Я вірю в дружбу і хотів би першим виявляти її.
На той час, коли імперія Корлеоне придбала більше машин, подовшав і цей список. Зросла також кількість новобранців, які служили безпосередньо під командою Клеменци й Тессіо. Стало нелегко вести контроль, і Віто Корлеоне виробив нарешті чітку структуру організації. Він надав Клеменці з Тессіо титул капореджіме, або ж капітанів, інші були підпорядковані їм як солдати. А Дженко Абандандо він призначив своїм радником, або ж консільйорі. Встановив перегородки між собою і безпосередньою діяльністю організації. Віддавав накази лише через Дженко або особисто одному з капореджіме. При цьому майже ніколи не було свідків. Потім він відділив групу Тессіо й призначив його відповідальним за операції у Брукліні. Він також відділив Тессіо від Клеменци і впродовж наступних років чітко дав зрозуміти, що йому б не хотілося бачити їх разом, навіть у неробочий час – хіба вже у разі крайньої потреби.
Він пояснив таке нововведення кмітливішому Тессіо, і тому відразу ж стало зрозуміло, куди він хилить, хоча Віто й запевняв: це тільки запобіжний захід проти поліції. Тессіо зрозумів, що Віто не хоче полишати двом своїм капореджіме можливості змовитися проти нього, він також розумів, що Віто не має на увазі нічого ганебного, просто це був тактичний запобіжний захід – і все. Натомість Віто надав Тессіо велику свободу дій у Брукліні, у той час як за діями Клеменци у Бронксі він стежив невідступно. Незважаючи на нібито веселу вдачу, Клеменца був сміливіший, відчайдушніший і жорстокіший із них двох, а тому потребував тугішого повода.
За роки Великої кризи могутність Віто Корлеоне виросла ще більше. Якраз у цей час його й почали величати доном Корлеоне. Скрізь у Нью-Йорку чесні люди марно шукали пристойної роботи. Чоловікам доводилося забувати про свою гордість і зголошуватися на отримання благодійницької допомоги для себе і своїх родин від пихатих державних службовців. Але люди дона Корлеоне ходили по вулицях із високо піднесеними головами, а в їхніх кишенях було вдосталь срібних і паперових грошей. І їх не переслідувала загроза безробіття. Навіть сам дон, цей найскромніший з-поміж людей, не міг не відчувати певної гордості. Він опікувався людьми свого світу. Він не підвів тих, хто працював на нього в поті чола й ризикував для нього свободою і життям. Якщо хтось із його людей випадково потрапляв за ґрати, його родина отримувала допомогу, і то не якесь там жебрацьке подаяння, а стільки ж, скільки заробляв сам господар, поки був на волі.
Безперечно, робилося це не з чистого християнського милосердя. І найближчі друзі дона Корлеоне не назвали б його святим, що спустився з неба. У цій його щедрості існувала певна вигода і для нього. Потрапляючи до в’язниці, член його організації добре знав, що треба лише тримати язик за зубами, і його дружина й діти будуть забезпечені. Він знав: якщо він не «розколеться» перед поліцією, то може розраховувати на теплу зустріч після звільнення. Удома його чекатиме бенкет із найкращими наїдками, равіолями домашнього виробництва, вином, тістечками. Усі його друзі й знайомі прийдуть висловити радість, що він уже на волі. А десь у розпалі свята загляне консільйорі Дженко Абандандо або ж і сам дон, щоб засвідчити свою повагу такому славному хлопчині, випити чарку на його честь і залишити доброго гостинця грішми, отже, він матиме змогу відпочити тиждень-другий із жінкою і дітьми, перш ніж ставати до діла. Ось що, власне, ховалося за безмежною співчутливістю й турботливістю дона Корлеоне.
Якраз о цій порі донові спало на думку: він керує своїм світом куди краще, ніж порядкують у великому світі його вороги, які весь час йому заважають. І це відчуття ще підігрівали бідні люди, що раз у раз приходили до нього по допомогу. Просили посприяти в отриманні допомоги через безробіття, знайти роботу синові або вирятувати його з тюрми, позичити вкрай необхідних грошей, побалакати з хазяїном будинку, який супроти всякого глузду вимагає квартплату з безробітних пожильців.
Дон Віто Корлеоне допомагав кожному. Навіть більше, він допомагав охоче, підбадьорював, розважав добрим словом, щоб у них не залишилося неприємного почуття від того, що довелося звернутися по допомогу. Тож цілком природно, що згодом, коли ці італійці сушили собі голову, за котрого з кандидатів віддати свої голоси на виборах у законодавчі збори штату, чи мерії, чи до конгресу США, вони питали поради у свого друга дона Корлеоне, у свого Хрещеного Батька. Отак він став людиною з чималим політичним впливом, з якою консультувалися у передвиборчій кампанії практичні керівники партій. Він накопичував політичний вплив із далекоглядністю справжнього державного діяча; підтримував здібних хлопців з бідних італійських родин, давав їм змогу здобути вищу освіту, адже згодом ці хлопці стануть юристами, помічниками прокурорів, навіть суддями. Він піклувався про майбутнє своєї імперії з передбачливістю видатного державного лідера.
Скасування сухого закону завдало відчутного удару по його імперії, але знову він устиг вжити запобіжних заходів. 1933 року він послав свого емісара до людини, що тримала під своїм контролем усі казино на Манхеттені – кубла азартної гри в порту, лихварство, неодмінне в таких місцях, достоту як гарячі сосиски для публіки на бейсбольних матчах, тоталізатори на спортивних змаганнях і на іподромах, незаконні гральні доми, де грали в покер, – а також увесь рекет у Гарлемі. Цього чоловіка звали Сальваторе Маранцано,
