Немезида - Агата Крісті
— Чому ви кажете «нещасна пропаща душа», міс Марпл?
— Бо, думаю, не можна уявити собі більших страждань, аніж ті, які пережила Клотільда протягом цих останніх десяти років, під тягарем свої невимовної туги. Живучи з тим, з чим мусила жити.
Вона зберегла Вериті, зберегла її біля себе, у саду Старого Маєтку, зберегла її там навічно. Спочатку вона не розуміла, що це означає. Адже їй палко хотілося мати поруч живу дівчину, а не мертву. Не думаю, щоб її коли-небудь мучили докори сумління. Навіть у них вона могла б знайти якусь розраду, але вона тільки страждала, страждала й мучилася за роком рік. І я розумію, що хотіла сказати Елізабет Темпл. Можливо, розумію навіть краще, аніж сама вона. Любов — це справді жахлива річ. Вона завжди готова вчинити зло, а можливо, вона і є найбільшим злом. І Клотільда мусила жити з цим день за днем, рік за роком. Гадаю, тепер ви розумієте, чого так боялася Антея. Певно, з плином часу вона все ясніше усвідомлювала, що вчинила Клотільда, і думала, Клотільда знає про те, що вона все зрозуміла. І вона боялася, не знаючи, на що ще здатна Клотільда. Клотільда доручила Антеї віднести на пошту посилку, ту саму, у яку поклала пуловер. Вона розповіла мені, що Антея психічно хвора, що під тиском ревнощів Антея спроможна на все. Я припускаю, що, можливо, у зовсім недалекому майбутньому з Антеєю могла статися якась сумна пригода — скажімо, самогубство на ґрунті хворого сумління…
— А проте ви жалієте цю жінку? — запитав сер Ендрю. — Зло в людині — наче ракова пухлина. Тож воно, цілком природно, примушує її страждати.
— Так і є, — погодилася міс Марпл.
— Сподіваюся, вам розповіли, що сталося в ту ніч, після того як ваші янголи-охоронці забрали вас звідти? — запитав професор Вонстед.
— Ви запитуєте про Клотільду? Я пам’ятаю, що вона взяла мою склянку з молоком. Вона ще тримала її в руці, коли міс Кук вивела мене з кімнати. Мабуть, вона випила молоко, чи не так?
— Так. Ви знали, що так може статися?
— У ту мить такої думки в мене не було. Либонь, я зрозуміла б, що вона його вип’є, якби подумала про це.
— Ніхто не встиг її зупинити. Вона зробила все дуже швидко, а нікому тоді не спало на думку, що то не просто собі молоко.
— Тож вона його випила.
— Це вас дивує?
— Ні, бо для неї такий учинок був настільки природним, що тут нема чого дивуватися. Адже для Клотільди також настав час, коли вона захотіла втекти — утекти від усього того, з чим їй досі доводилося жити. Так само, як Вериті раніше захотіла втекти від того життя, яким вона там жила. Можна тільки подивуватися, що кара, яку людина сама накликає на себе, буває такою схожою на те, що її спричинило.
— Схоже, вам більше шкода Клотільди, аніж дівчини, яку вона вбила.
— Ні, — сказала міс Марпл, — це просто різні види жалю. Мені шкода Вериті, бо вона втратила так багато, вона втратила все, до чого була так близько. Втратила ціле життя любові, відданості та служіння чоловікові, якого вона обрала, якого вона по- справжньому покохала. По-справжньому й беззастережно. Вона все це втратила й нічого повернути вже ніколи не зможе. Мені шкода її за те, що вона втратила. Але вона уникла того, що довелося пережити Клотільді. Уникла смутку, страждань, страху та відчуття того, як тебе все глибше затягує в трясовину зла. А Клотільді довелося все це спізнати. Глибокий сум, втрачену любов, яка ніколи вже не повернеться, їй довелося жити не тільки з усім цим, а ще й із двома сестрами, які її підозрювали, боялися, їй довелося жити з дівчиною, яку вона так і не відпустила від себе.
— Ви маєте на увазі Вериті?
— Так. Вериті, закопану в саду, поховану в могилі, яку підготувала для неї Клотільда. Вона залишилася там, у Старому Маєтку, і Клотільда знала, що вона там. Можливо, вона навіть бачила її або думала, що бачить, коли іноді підходила, щоб зірвати білу квітку з рослини, яку називають травою диявола. У такі хвилини вона почувалася дуже близько до Вериті. Нічого гіршого з нею статися не могло, чи не так? Нічого гіршого…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
КІЛЬКА ОСТАННІХ СЦЕН
I
— Коли я дивився на цю стару даму, у мені все похололо від страху, — сказав сер Ендрю Мак-Нейл, після того як попрощався з міс Марпл і подякував їй.
— Така лагідна й така нещадна, — сказав помічник комісара Скотленд-Ярду.
Професор Вонстед провів міс Марпл униз до машини, яка на неї чекала, а тоді повернувся до кімнати, щоб перекинутися ще кількома словами з тими, хто в ній був.
— То якою вона вам здалася, Едмунде?
— Найстрашніша жінка з тих, яких мені доводилося зустрічати, — відповів йому міністр внутрішніх справ.
— Невблаганна? — спробував уточнити професор Вонстед.
— Ні, ні. Я мав на увазі зовсім інше. Одне слово, жахлива жінка.
— Немезида, — замислено промовив професор Вонстед.
— Ті дві жінки, — сказав представник прокуратури, — я маю на увазі двох агентів служби безпеки, яким було доручено її охороняти, були вражені її поведінкою в ту ніч. Вони проникли в дім дуже легко й заховалися в комірчині під сходами, де були доти, доки всі не піднялися на другий поверх, потім одна увійшла до її спальні й заховалася в гардеробі, а друга причаїлася в коридорі. Та, що ховалася в спальні, потім розповіла, що коли вона розчинила дверці шафи й вийшла, то побачила стару даму, що сиділа в ліжку, обгорнувшись рожевою пухнастою шаллю, і з незворушно спокійним обличчям промовляла до жінки-вбивці, схожа на стару вчительку, яка вичитує пустотливому школяреві. Вони сказали, що від цієї сцени в них мороз пішов поза шкірою.
— Рожева пухнаста шаль, — сказав професор Вонстед. — Атож, пригадую…
— Що ви пригадуєте?
— Старого Рейфаєла. Він розповідав мені про неї й раптом засміявся. Сказав, що ніколи не забуде про один епізод у своєму житті. Потім розповів, як одного вечора до його спальні
