— Тому, що її немає! Саме тому, що не пам’ятаю. Часом, коли я переживаю стрес, моя свідомість розколюється, від’єднується від реальності. Потім я усвідомлюю, що не можу згадати, що робила протягом якогось часу, що зробила щось, але не пам’ятаю. Таке бувало й раніше.
— Розкажіть мені про це.
— Вам усе про це відомо. Ви ж говорили з Дженіс Фьоґль.
— Я хочу почути вашу версію. Розкажіть мені, що сталося.
— Я не хочу. — Вона бере декілька серветок із коробки та витирає очі.
— Чому?
— Я не хочу про це говорити.
Ресбак відхиляється й каже:
— Анно, я не думаю, що ви вбили Кору.
— Ні, думаєте. Раніше ви припускали це. — Вона зминає серветки в руках.
— Зараз я так не вважаю. Якщо це я вклав цю ідею вам у голову, мені щиро шкода.
— Мабуть, я таки вбила її. А Марко попросив когось забрати тіло, щоб мене захистити. Щоб я не знала, що наробила.
— То де вона тепер?
— Я не знаю! Марко не каже! Я благала його, але він не каже мені. Він усе заперечує. Він не хоче, щоб я знала, що вбила власну дитину. Він мене захищає. Мабуть, йому зараз дуже важко. Я подумала, що якщо піду й розповім вам, що сталося, йому вже не треба буде приховувати правду й він зможе розповісти, де сховав тіло, тоді усе закінчиться.
Вона згорблюється на стільці, опустивши голову.
Це правда, спочатку Ресбак підозрював, що могло статися щось подібне. Що мати, мабуть, розлютилася, вбила дитину, а чоловік усе приховав. Таке могло статися. Але не так, як вона каже. Тому що, якби вона вбила дитину об одинадцятій чи навіть опівночі, а Марко не знав би про це до пів на першу, то як тоді Дерек Гоніґ уже міг чекати в машині на виїзді, щоб забрати тіло?
Ні, вона не вбивала дитини. Тоді все просто не сходиться.
— Анно, а ви впевнені, що вона плакала й ви годували її саме об одинадцятій? Не могло це бути раніше? О десятій, скажімо?
У такому випадку Марко міг дізнатися раніше, коли перевіряв її о пів на одинадцяту.
— Ні, це було об одинадцятій. Я завжди годую її на ніч об одинадцятій, а потім вона зазвичай спить десь до п’ятої ранку. Це був єдиний раз, коли я пішла з вечірки довше, ніж на п’ять хвилин. Можете решту запитати.
— Так, Марко та Синтія обоє розповіли, що ви надовго відійшли саме близько одинадцятої й затрималися десь до пів на дванадцяту, а потім знову пішли до неї о дванадцятій, — каже Ресбак. — Ви казали Марко, що, можливо, зашкодили їй, коли повернулися назад у гості?
— Ні, я… я лише минулої ночі зрозуміла, що таке могло статися!
— Але зрозумійте, Анно, те, що ви описуєте, неможливо, — м’яко пояснює Ресбак. — Як Марко міг дізнатися про те, що сталося, о пів на першу й зробити так, щоб уже за дві хвилини хтось чекав на її тіло в гаражі?
Анна завмирає. Перестає ворушити руками. Вона видається спантеличеною.
Він мусить дещо їй розповісти.
— Схоже на те, що чоловік, якого вбили в хатині, — Дерек Гоніґ — це той, чия машина була у вашому гаражі в ніч, коли забрали Кору. Тип шин збігається, і скоро ми дізнаємося, чи сходяться шини з відбитками у вашому гаражі. Ми думаємо, що Кору доправили в хатину в Катскільських горах. Невдовзі після цього Гоніґа вбили кількома ударами лопати по голові.
Анна виглядає так, ніби не здатна сприйняти цю інформацію.
Ресбака хвилює її стан.
— Можу я попросити когось відвезти вас додому? Де Марко?
— На роботі.
— У неділю?
Вона не відповідає.
— Можна зателефонувати вашій мамі? Чи подрузі?
— Ні, зі мною все гаразд! Я й сама дістануся додому. Правда, все гаразд, — каже Анна.
Вона різко встає.
— Будь ласка, не розказуйте нікому, що я сьогодні тут була, — каже вона.
— Дозвольте хоча б викликати вам таксі, — наполягає він.
Просто перед тим, як під’їжджає таксі, вона раптом повертається до нього й каже:
— Але… між пів на першу та нашим поверненням додому було достатньо часу. Якби я вбила її, а він знайшов її о дванадцятій тридцять і комусь зателефонував… Ми прийшли майже о пів на другу — він не хотів іти. Ви ж не знаєте напевне, чи була Кора в тій машині, яку бачили на проїзді о тридцять п’ять хвилин на першу ночі. Її могли забрати й пізніше.
Ресбак каже:
— Але якби Марко телефонував комусь, ми знали б. У нас є перелік усіх ваших телефонних розмов. Він нікому не телефонував. Якщо Марко й попросив когось забрати дитину, то це мало бути заплановано заздалегідь. Що свідчить про те, що ви її не вбивали.
Анна дивиться на нього, розкривши рота, ніби от-от скаже щось, але потім прибуває таксі й вона так нічого й не каже.
Ресбак спостерігає за тим, як вона іде, у глибині душі відчуваючи до неї сердечне співчуття.
Анна повертається до порожнього будинку. Вона лежить на канапі у вітальні, цілком виснажена, й обмірковує те, що сталося у відділку.
Ресбак майже переконав її в тому, що вона не могла вбити Кору. Але ж він не знав про мобільний, схований у стіні. Марко міг зателефонувати комусь о дванадцятій тридцять. Вона не знає, чому не сказала нічого про
