Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Збагнувши вигоду від участі Дейвіс у моїй подорожі, я наполегливо повторив свою пропозицію. Сказав навіть, що, коли вона захоче, я відкладу від'їзд на день-два.

— Не думаю, що шеф відпустить мене.

— А ти попроси його.

Я дивився в її обличчя й чекав відповіді з надією закоханого юнака.

Вона обережно торкнулася моєї руки й сказала по-англійському:

— Дякую тобі. Ти завжди був уважний до мене, але саме зараз я не можу залишити полковника.

— А що сталося саме зараз?

— Я й сама не знаю, але відчуваю, що він смажиться на повільному вогні. В нього великі неприємності, але які і з ким — ти ж знаєш, я не розпитую, якщо він сам не визнає за потрібне розповісти. Чи можу я залишити за собою право скористатися твоїм запрошенням іншим разом?

— Завжди, як тільки з'ясується, що маєш можливість.

— І який маршрут ми оберем тоді?

— Вирішуватимеш ти.

— Ну, а коли мій вибір не сподобається тобі?

— Люба Мері, невже за ці десять років ти не збагнула, що все, що подобається тобі, подобається й мені.

Вона примружила очі й зітхнула.

— Які ми, жінки, слабкі істоти. Знаєш, що тобі усього лише роблять комплімент, і попри це — приємно!..

Я спробував заперечити, але вона підняла руку, зупиняючи мене, щоб я не зіпсував гарного враження.

— Облиш, Наско… Не приховую, мені хочеться частіше бути з тобою разом. Тому й цього вечора подзвонила тобі, хоча це може видатися нескромним… Слухай, ми прийшли сюди послухати оркестр, який грає старі танці, та пригадати дещо давнє, а ти й досі не запросив мене на вальс.

Я підхопив і повів її на танцювальний майданчик. У якомусь непояснимому й для мене самого захваті я так закружляв її, що, коли оркестр замовк, мусив вести Дейвіс до стільця, бо в неї голова йшла обертом.

Потім ми були в її квартирі. Я більше слухав і думав про своє ставлення до неї.

Було б перебільшенням твердити, що кохав її, але сказати, що тільки поважав, — теж неправильно. Мабуть, самому собі важко дати звіт про те, ким є для мене ця жінка!

Відчуваючи вдячність до неї, я намагався триматись, як балканський Ромео. А яка жінка може встояти перед безумно закоханим!

— Мері, а чи не час нам з тобою взяти шлюб? Відчув, що вона на мить заціпеніла, потім підняла голову з мого плеча й спробувала зазирнути мені в очі.

— Що ти хочеш сказати?

— Хіба не ясно?

— Тобто?

— Чи не час нам оселитися в одній квартирі?

Вона знову поклала голову мені на плече. її пальці ковзнули по моєму обличчю.

— А ти не забуваєш, що говориш це не дівчині, а жінці, якій уже минуло тридцять?

— Прекрасно знаю, кому освідчуюсь.

— Ну, коли так і якщо ти не жартуєш…

— Невже моя давня приятелька не може збагнути, коли я кажу щось серйозно, а коли жартую?

Вона заговорила схвильовано і, як завжди в таких випадках, перейшла на англійську:

— Звісно, я знаю, коли ти жартуєш, але ти мене здивував, і мені важко повірити в те, що я почула. Бо в нас була можливість завести таку розмову років сім-вісім тому, і, коли б ми тоді домовились, зі мною не трапилось би жодних прикрощів. Невдалий шлюб зіпсував мені нерви, зістарив мене й лишив гіркоту на все життя.

— Забудемо минуле й подумаємо про майбутнє!

— А знаєш, що найкраще? Замовчати! Мені страшно продовжувати цю розмову.

— Гаразд, за кілька днів я повернусь, і тоді ми продовжимо.

Їдучи додому, я гнав свій «бюїк» мов навіжений. Безлюдними вулицями котилась луна від гуркоту мотора, а шини на поворотах вищали, наче на міжнародних змаганнях.

Чи не авантюра моє одруження з Мері Картер, відомою в офіційних американських інституціях в Європі як Мері Дейвіс, довгорічною секретаркою полковника Кларка?

Трапляються випадки, коли деякі начальники не розлучаються зі своїми секретарками, поки ті молоді, хоча вони — начальники — давно перестали бути молодими.

Треба визнати, що Кларк поводився зі своєю секретаркою бездоганно. Він був знайомий з її батьком ще по коледжу в Софії, саму Мері знав з дитинства, довго працював з нею і був задоволений її роботою.

Отже, коли я вирішив одружитися з Мері, я знав, що братиму шлюб не з метресою, а з порядною жінкою. І ще: мене не тривожила хвороблива амбіція американського розвідника, проти якого працюю вже десять років, що відбиваю в нього коханку.

Хтозна, може, це чергова серія ходіння по лезу бритви, але від самого початку робота розвідника в чужому центрі є балансуванням над прірвою. А коли так, усе мусить іти в одному стилі.

Зрозуміло, підозра за публікацію інформації падає на болгар. Також ясно, навіщо стільки галасу навколо «комуністичних агентів». Неясності полягали в іншому. Я належу до того вузького кола людей, до яких пильно придивляється полковник Кларк. Чи дав я привід, щоб погляд Кларка зупинився саме на мені?

І ще: чи не пов'язано щось із тим скиглієм Геннадієм Великовим і яким чином він причетний до всієї цієї історії? Він, очевидно, є ланкою операції, яка має на меті подружити й зблизити нас після того, як ми обоє уникнули смертельної небезпеки, а потім…

Коли так — придумано непогано. Тільки чому ранком, а потім у кафе Великов не виявив абсолютно ніякого інтересу до мене? Ну, звісно, так роблять, коли