Хрещений батько - Маріо Пьюзо
– Бонасера лиши насамкінець.
Через скляні французькі двері Хейген вийшов прямо в сад, де коло барильця з вином чекали прохачі. Він поманив гладкого Назоріне.
Дон Корлеоне зустрів пекаря обіймами. Змалечку, ще в Італії, вони гралися разом, товаришували й потому. І тепер на Великдень дон Корлеоне неодмінно одержував свіжі сирні й пшеничні паски з колесо вантажної машини завбільшки, з хрусткою, помащеною жовтим скоринкою. На Різдво і на дні народження повага Назоріне виявлялася в розкішних тортах, щедро оздоблених кремом. Усі ці довгі роки, чи добре велися справи, чи погано, Назоріне акуратно сплачував внески до створеної доном ще замолоду профспілки пекарів і ніколи не просив про жодну послугу, за винятком хіба купівлі під час війни на чорному ринку цукрових карточок. Аж ось настав час для нього заявити про свої права відданого друга, і дон Корлеоне радо виконає його прохання.
Пригостивши пекаря сигарою «Ді Нобілі» й чаркою золотавої «стрега», він підбадьорливо поклав руку йому на плече. Так завжди виявлялася донова людяність. З гіркого досвіду він добре знав, яка сміливість потрібна людині, щоб зважитися просити допомоги в іншої людини.
Пекар оповів про притичину своєї доньки з Енцо. Гарний італійський хлопчина із Сицилії потрапив у полон до американців, прибув до Сполучених Штатів як військовополонений, дав слово працею допомагати нашій країні у війні! Чисте й благородне кохання спалахнуло між чесним Енцо та його скромною донькою Катаріною, проте війна закінчилася, бідного хлопця відішлють до Італії, а донька Назоріне неминуче помре, адже її серцю несила витримати цю розлуку. Лише Хрещений Батько Корлеоне може помогти нещасним. Він їхня остання надія.
Дон продовжував тримати руку на плечі Назоріне і підбадьорливо кивав. Коли пекар скінчив, дон Корлеоне всміхнувся і сказав:
– Любий друже, забудь про свої турботи.
А потім докладно пояснив, як належить учинити. Треба надіслати петицію членові конгресу від їхньої округи. Той винесе на розгляд спеціальну постанову про надання Енцо американського громадянства. Конгрес напевне схвалить таку постанову. Там же рука руку миє. Звісно, уточнив дон Корлеоне, це робиться не задарма. На сьогодні середня ціна такої справи – дві тисячі доларів. Він, дон Корлеоне, забезпечить успіх і сам передасть кому треба плату. Чи пристає його друг на таку пропозицію?
Пекар енергійно закивав головою. Він і не сподівався, що таку велику послугу йому зроблять задарма. Звісно, спеціальна постанова конгресу коштує недешево.
Назоріне дякував майже зі слізьми. Дон Корлеоне провів його до дверей, запевнивши, що компетентні люди навідаються до пекарні, щоб домовитися про всі подробиці й заповнити потрібні документи. Пекар розчулено обійняв його, перш ніж вийти в сад.
Хейген усміхнувся донові:
– Непогане капіталовкладення для Назоріне. Заразом добув зятя й дешевого довічного помічника в пекарні. І все лише за дві тисячі доларів. – Хвилинку помовчавши, він запитав:
– Кому доручити цю справу?
Дон Корлеоне замислено наморщив чоло.
– Тільки не нашому селюкові. Доручи краще євреєві із сусідньої округи. У нього змінилася адреса. Тепер, певно, буде багато таких випадків – війна закінчилася. Нам треба мати більше людей у Вашингтоні, щоб обслужити потік прохань і не підвищити ціни.
Хейген зробив позначку в блокноті.
– Не через конгресмена Лютеко. Спробуй через Фішера.
У другого прохача, покликаного Хейгеном, справа була зовсім проста. Він звався Антоні Коппола; замолоду дон Корлеоне працював з його батьком на залізничних станціях. Копполі бракувало п’ятсот доларів для відкриття своєї піцерії – на перший внесок за обладнання й спеціальну піч. З певних причин, про які прохач не хотів говорити, він не мав кредиту. Дон поліз у кишеню й дістав пачку банкнот. Та їх виявилося замало. Він скривився і кинув до Тома Хейгена:
– Позич мені сто доларів, поверну в понеділок, коли візьму гроші в банку.
Прохач поривався заперечити, він, мовляв, обійдеться і чотирма сотнями, але дон Корлеоне поляскав його по плечу й сказав, ніби виправдовуючись:
– Треба ж підкотитися цьому весіллю – я трохи розтратив готівку. – І разом з Хейгеновими передав Антоні Копполі стос банкнот.
Хейген дивився на цю сцену з мовчазним захопленням. Дон завжди навчав: якщо виявляєш щедрість, не завадить підкреслити, що ти щедрий не взагалі, а конкретно до цієї людини. Як приємно має бути Антоні Копполі, що сам дон Корлеоне мусив позичити грошей, щоб врятувати його, Антоні Копполу. Коппола добре знав, що дон мільйонер, але не в тому річ. Скажіть, чи багато мільйонерів охоче завдають собі бодай трохи мороки, щоб допомогти своєму бідному другові?
Дон запитливо підвів голову.
– Луки Бразі, – сказав Хейген, – у списку немає, але він хоче зустрітися з вами. Знаючи, що прилюдно йому цього робити не випадає, він хотів би привітати вас віч-на-віч.
Здається, вперше за день дон виглядав незадоволеним.
– Чи конче треба?
Хейген стенув плечима.
– Ви знаєте його краще. Він вельми вдячний за запрошення на весілля, бо ніколи не сподівався. Напевне, хоче висловити свою вдячність.
Дон Корлеоне кивнув і дав знак, щоб покликали Луку Бразі.
У саду Кей Адамс, здивована виразом несамовитої люті на обличчі Луки Бразі, запитала про цього чоловіка. Майкл привів Кей на весілля, щоб вона помалу, по можливості без великого потрясіння, дізналася правду про його батька. Адже досі вона, здається, вважала дона лише не зовсім чесним бізнесменом та й годі. Майкл вирішив хоча б непрямо відкрити їй частину правди. Він пояснив, що Лука Бразі – один із тих людей, кого найбільше боялися в злочинному світі на Східному узбережжі. Кажуть, що він має великий хист виконувати доручені вбивства самостійно, без помічників, тому його майже неможливо викрити й засудити.
Майкл скривився й додав:
– Не можу сказати, чи це правда. Знаю лише, що в нього якась приязнь із моїм батьком.
Вперше Кей почала щось розуміти. Вона спитала трохи недовірливо:
– Невже ти натякаєш, що на твого батька працюють такі люди?
«Хай йому грець», – подумав Майкл і прямо
