Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

Під розписку про невиїзд з Макіївки випустили на волю Тетяну.

Як і сподівався майор, Тетяна не довго трималася. Вже через дві години після звільнення вона пішла у поштове відділення і послала в різні міста три телеграми до запитання: одну — Пінчуку, другу — Чернишову і третю — Білику, — в яких повідомляла, що батько серйозно захворів і надії на одужання нема. Всі ці телеграми, написані рукою Тетяни, спершу побували у Волоського, а вже потім були відіслані. Звичайно, крім них, у Київ полетіла ще одна телеграма, Дмитрука і Волоського, і з трьох міст надійшли повідомлення, що по телеграми на ім'я Пінчука, Чернишова і Білика ніхто поки що не приходив.

Майор Дмитрук радився з Волоським.

Може, Костя в дорозі? Буває ж так, що звір сам біжить на мисливця.

Минув ще день. Стежили за кожним об'єктом. Нарешті, надійшов не зовсім певний сигнал: до Тетяни прибігав якийсь підліток, а потім туди ж прийшла ціла компанія: кілька жінок і чоловіків. Пили горілку, співали. Серед них, правда, Кості не бачили, але через те, що в хаті було багато сторонніх людей, за нею стежили ще уважніше. У всіх, хто займався цією справою, була фотографія Кості Воробйова. Якби він з'явився, його впізнали б навіть серед ночі.

Раптом Волоський одержав коротку записочку від оперативного працівника: «Є».

Хату оточили. Майор Дмитрук, старший лейтенант Волоський і ще двоє зайшли в квартиру і перевірили у всіх присутніх документи.

Шукали скрізь, де можна було сховатися: на горищі, в погребі, у шафах, навіть у печах. Кості не було.

Вийшли з хати ні з чим. Сигнал виявився неточним.

Старший лейтенант Волоський згадував, як перелякалася Тетяна, коли вони, прийшли. Майор Дмитрук з товаришами оглядав садибу, вивчав стежки, якими можна було пройти непомітно, поза хатами.

Хвилин через десять старший лейтенант Волоський один верну вся у двір і підійшов до дверей так, щоб його не можна було бачити у вікно. Рвучко відчинив їх, кинув очима по кімнаті. І виразно побачив біля стіни під вішалкою ноги у великих черевиках. За мить ноги зникли за одягом, але було пізно.

— Виходьте, Воробйов. Годі гратися в піжмурки, виходьте.

Заворушилися пальта, на долівку впала чиясь шапка. З-під вішалки показалася лисіюча голова, гострі плечі.

Костя Воробйов не піднімав рук угору, але видно було, що й не збирався чинити опір.

Верескливо крикнула Тетяна. Костя гаркнув на неї.

— Цить! Збери краще харчі у дорогу…

Старший лейтенант Волоський подав йому грушеву палицю, яку взяв із собою.

— Ваша?

Костя Воробйов глянув на палицю і невесело посміхнувся:

— Сама знайшла хазяїна, клята!

Лейтенант міліції Лоза виїхав на місце пригоди. В робітничому гуртожитку серед білого дня сталася крадіжка. Сусіди посвідчили, що приблизно о третій годині дня проти їхнього будинку стояла коричньова «Победа». Хто в ній приїхав, до кого — з'ясувати не пощастило. Мабуть, «пасажири» не дуже-то хотіли потрапляти людям на очі.

Потерпілий нікого не підозрівав.

Лейтенант Лоза вперше мав справу з такими випадками. Це була звичайна крадіжка, грабіжники, очевидно, добре знали, що в кімнаті нікого нема, і скористалися з цього.

Один за одним були допитані мешканці кімнати. З'ясувалося, що в робітника Дюженка було нове шкіряне пальто і що зовсім недавно він придбав акордеон. Речі зникли. Злодіїв треба було негайно шукати.

У великому місті дуже важко знайти потрібний слід, тим більше, що майже нічого вартого уваги злочинці після себе не залишили. Ми вживаємо слово «майже», бо лейтенант Лоза все ж мав маленький «резерв» спостережень. На планці внутрішнього замка дверей добре видно слід інструмента, яким його пошкодили. Старанно придивившись, лейтенант прийшов до висновку, що такий слід міг бути зроблений лише після того, як двері було відімкнено. Навіщо ж злодієві знадобилося це робити? Щоб збити слідство з пантелику?

Лейтенант відгвинтив замок, витяг механізм. Так, його передбачення підтвердилося. Механізм спершу відімкнули ключем, а потім навмисне пошкодили.

Цей козир лейтенант поки що тримав у таємниці.

Під одним з трьох ліжок у, кімнаті стояв великий дерев'яний сундук з висячим замком. Сундук був замкнений. Лейтенант попросив власника сундука відімкнути його. Як він і сподівався, нічого цінного в сундуку не лежало. Отже, злодій чи злодії, мабуть, раніше знали про це і тому сундуком не цікавилися.

Знов і знов розмовляв лейтенант із свідками. Всі мешканці кімнати, як і їхні сусіди по коридору, заслуговували на довір'я. По кілька років працювали на одному виробництві, добре заробляли, ні в чому поганому не були замішані. Ніхто з них не мав навіть найменшого сумніву щодо чесності іншого. На всі запитання, кого можна підозрівати, люди категорично відповідали: «З наших — нікого».

Сказавши потерпілому в присутності інших, що надії відшукати злочинців і повернути крадене, на жаль, нема, лейтенант Лоза пішов.

Та й у дорозі, і потім у себе на службі лейтенант перебирав у пам'яті подробиці. Пригадував, як реагували на його запитання. Ні, серед тих, з ким він розмовляв сьогодні, злочинця не було. Тоді, може, варто познайомитися з особами, які відвідували цю кімнату?

Він вирішив з'ясувати, хто саме бував тут гостем. Переглянувши заяву потерпілого, лейтенант Лоза підкреслив олівцем рядки, де вказувалося, що акордеон, випущений на Калузькій фабриці, має вісімдесят басів, що він чорного кольору і на двох замках. На облицюванні є напис: «300 років».

«Акордеони найчастіше продають через комісійні магазини, — міркував лейтенант. — Але є й