Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Сказати по правді, Куть ніколи не ставився до колишнього однокашника з особливою симпатією. Ще коли вони разом училися, ходили темні чутки про зв'язки Куріпи з австрійською поліцією. Куть не йняв їм віри. Проте якась несвідома неприязнь до Куріпи залишилася. Художник вважав її нічим не обгрунтованою і, щоб не бути несправедливим, зустрів товариша дуже гостинно.

— Скільки років минуло відтоді, як ми бачились, — сказав гість з усмішкою, випивши другу чарку і заївши її великим шматком сала.

Від цієї усмішки, кривої, явно нещирої, в душі Кутя заворушилася колишня неприязнь. Перемагаючи себе, відповів усмішкою на усмішку.

— Багато! — не знав, про що говорити. — Ти змінився, постарів.

— А ти, думаєш, не постарів! — фамільярно-жартівливим тоном вигукнув гість. — Роки своє беруть.

— Це правда, беруть, — повторив Куть. — Роки й горе.

— Горя багато, — поспішив підхопити Павлюк. — На всій нашій землі горе.

— На всій нашій землі? — здивувався Куть. — От з такою думкою я не погоджуюсь. Я про себе казав. Дочка хворіє, з легенями не гаразд. А навколо? Горя не бачу. Подивись, як швидко відбудовується зруйноване війною. У нас фанерний завод споруджують… Виноробний і два скотарських колгоспи організували…

— Ти маєш рацію, звичайно, — підтакнув гість. — Хоч деякі твердять, що ідеал нашого селянина — невелике господарство, своє, в якому він сам порядкує. Тільки там він почуває себе по-справжньому щасливим.

— Стара пісня! — відмахнувся Куть, як від чогось набридлого. — Так кажуть ті, хто хотів би повернутися до часів Франца-Йосифа і Пілсудського.

— Може, я не знаю, — обережно відповів гість. — Я ніколи не цікавився політикою.

— Хіба? А мені пригадується, ти брав активну участь у політичних гуртках.

— Коли це було! — з вимушено-добродушною посмішкою вигукнув співрозмовник. — Молодість, молодість! Хто не мріє за молодих літ переробити світ на свій лад!

— Зі мною сталося навпаки, — засміявся художник. — Замолоду мені здавалося, що політика — це не справа служителя мистецтва. Нелегко було знайти правду.

— Що ж тобі допомогло знайти її?

— Довго розповідати. Під час війни я став артилерійським офіцером. З того часу і починається мій справжній шлях художника…

Від випитої горілки, тепла, втоми Павлюка розморило, хотілося спати. Втративши контроль над собою, він несподівано спитав:

— Он як! Виходить, ти був на фронті, в артилерії? І кому ж ти служив?

Художник глянув на нього з подивом і гнівом:

— Я не розумію запитання. Невже, по-твоєму, я міг служити гітлерівцям?

— Що ти! Що ти! Ти мене не так зрозумів! Я думав, ти був у партизанському загоні.

— Ні, я служив у регулярній армії, був під Москвою, Воронежем… Ну, а ти? Де ти був усі ці роки? Востаннє ми з тобою бачились у тридцять п'ятому році. Ти приїжджав сюди з Чехословаччини, здається?

— Так. Потім поїхав на Волинь учителювати.

— І де ж ти вчителював?

Павлюк на мить завагався, перш ніж відповісти, потім назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку:

— У Горохові.

— У Горохові? Цікаво! Я ж там теж був у тридцять шостому році. Не міг знайти тут роботу, а в горохівській школі мені запропонували посаду вчителя малювання. Тільки чому ж я тебе там не бачив?

— Я, напевне, тоді вже виїхав… Звичайно, виїхав. Ти коли приїхав туди?

— Восени, точно не пам'ятаю.

— Бачиш, а я саме восени і виїхав.

«Дивно», подумав Куть. З цього моменту в душу художника почала закрадатися підозра.

Правда, ще неповна, невиразна, але все ж таки підозра.

— І куди ж ти поїхав? — спитав Куть.

— В село. Там мене і війна застала. — Павлюк гарячково думав, як змінити тему розмови. — Над якою картиною зараз працюєш? — запитання поставив навмисне, знаючи, що найбільш невичерпна і приємна тема розмови для художника — його твори.

Куть інтуїтивно відчув намір одвести розмову вбік, і знову тінь недовір'я, передчуття чогось поганого майнула в свідомості. Відганяючи цю думку, лаючи себе за безглузду підозріливість, чогось згадав, що місяця півтора тому в горах прикордонники затримали бандерівську банду, яка пробиралася на захід…

— Почав картину «Ранок на заводі». Часу от невистачає, — щиро поскаржився Куть. — Але ти ж не доказав, що з тобою було під час війни.

— Залишився там, де жив, — знехотя відповів гість. — Куди мені було їхати, однаково! З фашистами, звичайно, не співробітничав, викладав у школі, і все.

— Викладав за програмою, складеною в Берліні? — пильно дивлячись в очі, спитав Куть.

— Ну навіщо так! — незадоволено промовив гість. — Це добре на мітингу. Я викладав математику — абсолютно аполітичну науку.

«Математику? Ми ж учились на історичному факультеті! — згадав Куть. — Якесь усе дивне в його розповіді. Та й сам дивний…» А вголос сказав:

— Аполітичних наук немає.

— Ох, ці гучні фрази, — не міг стримати роздратування гість.

Втома валила його з ніг, але Павлюк не піддавався. Розмова з Кутем дедалі більше насторожувала його. Від спокійної впевненості в тому, що тут він знайде притулок, не лишилось і сліду. Павлюк знову став хитрим, настороженим, пильним. Він зрозумів, що зробив помилку, з'явившись до Кутя. «Вклепався, — думав Павлюк. — Як розвіяти його підозру?» Різко змінити тон, говорити протилежне тому, що говорив за хвилину до цього, було б безглуздо і явно нещиро. І Павлюк вирішив надіти маску радянської людини, яка любить «покритикувати недоліки».

— Усе фрази, фрази! — повторив він. — Часто-густо за гучними фразами ми приховуємо байдужість.

— Буває.

— Ось ти, наприклад. За кого ти маєш свого давнього друга? — вклав у ці слова якомога більше сарказму. Розумів: напад — найкращий спосіб захисту.

— Ні, чого ж, — непевно відповів художник. — Просто цікавлюсь, як склалося твоє життя.

— Ти кривиш душею! Ти мені не віриш! Ти мене дуже образив, Ярославе. Я піду звідси, але, щоб у тебе