Макбет - Ю. Несбе

— Я розчулений, — відповів рудоволосий інспектор. — І натхненний.

— Та отож. Це було більше схоже на передвиборчу промову, ніж на прес-конференцію.

— Можна тлумачити це так, а можна тлумачити і як розумний та відповідальний тактичний крок.

— Відповідальний? — пирхнув Дафф.

— І місто, і країна спираються на певні поняття. Поняття про те, що банкноти можна обміняти на золото, що наші лідери дбають про нас із тобою, а не про власне благо, про те, що злочинець має бути покараний. Якщо ми не віритимемо в ці поняття, в ці ідеї, то цивілізоване суспільство розпадеться за катастрофічно короткий час. А в ситуації, коли анархія гепає у двері, Макбет просто запевнив нас, що громадські інститути міста є цілими й неушкодженими. Це була промова, гідна видатного державного діяча.

— Або діячки.

— Гадаєш, то були слова Леді, а не Макбета?

— Жінки знаються на душах та серцях і відають, як до них звертатись. Бо наше серце — це жінка всередині нас. Навіть якщо мозок потужніший, більше розмовляє і вірить, що домівкою керує чоловік, а не дружина, рішення все одно ухвалює серце, ухвалює потайки. Промова торкається твого серця, і мозок радо біжить слідом. Повір мені, у Макбета цього немає, ця промова — її робота.

— Ну то й що? Нам усім потрібен натхненник, наша краща половина. Допоки результат буде таким, як нам потрібно, неважливо, хто за ним стоїть, нехай хоч сам чорт із рогами. Ти що, заздриш Макбетові, Даффе?

— Заздрю? — пирхнув Дафф. — 3 якого це дива? Він виглядає й говорить, мов справжній лідер, та й поводиться, як справжній лідер, тому, вочевидь, усім буде краще, якщо керівником буде він, а не хтось інший.

Позаду них заскреготіли по підлозі стільці. Макбет «на біс» не вийшов, а в журналістів спливав крайній термін подання матеріалу.

За годину мала настати північ. Буревій ущух, але вітер і досі гнав вулицями сміття та уламки, які залишив по собі шторм. Стиснене і прискорене коридорами та вестибюлями, сире північно-західне повітря, гуляючи центральним вокзалом, промчало повз пакунок під стіною, за кілька метрів від якого стояв чоловік із затуленими шарфом ротом і носом.

До нього підійшла Стрега.

— Боїшся, що тебе впізнають, Макбете?

— Т-с-с, не називай мене на ім’я. Цього вечора я виголосив промову, і, на жаль, моя персона втратила анонімність.

— Я бачила твій виступ у випуску вечірніх новин і повірила майже всьому, що ти сказав. Утім, вродливі обличчя завжди справляли на мене сильне враження.

— А як тобі вдається приходити сюди тієї ж миті, коли тут з’являюсь я, га?

Стрега посміхнулась.

— Вариво?

— А ти не маєш чогось іншого? Спіду? Або кокаїну? Від варива мене почали мучити видіння й кошмари.

— Кошмари спричинив шторм, Макбете, а не вариво. Особисто я від цього дурману тримаюсь подалі, але мені наснилося, що всі собаки в нашому місті показились. Що вони нападали один на одного із запіненими пащеками. І пожирали один одного живцем. Я вся спітніла, а коли прокинулася, то полегшено зітхнула.

Макбет показав на пакунок, що лежав у коридорі.

— Отам лежить твій сон.

— Що це?

— Труп напівз’їденого пса, невже не бачиш?

— Мабуть, у тебе знову галюцинації, Макбете. Ось, візьми. — Стрега поклала йому в руку маленький пакет. — Це вариво. Зараз не час божеволіти, Макбете. Не забувай, що шлях — прямий, а веде він тільки вперед.

Коли Макбет пройшов повз «Берту», швидко перетнувши безлюдний майдан Робітників, і досяг освітленого фасаду казино «Інвернесс», він побачив постать, що маячила в темряві під дощем. Наблизившись, з подивом констатував, що то Банко.

— Що ти тут робиш? — спитав Макбет.

— На тебе чекаю, — відповів Банко.

— Між «Бертою» та казино, де навіть нема куди від дощу сховатися?

— Я не зміг ухвалити рішення, — мовив Банко.

— Яким шляхом піти?

— Що робити з Малкольмом.

— Хочеш сказати, що ти не зміг начепити на нього ланцюг?

— Що?

— Водолази й досі не виявили тіла. Якщо на ньому не було грузила, то його могло віднести течією.

— Не в цьому річ.

— А в чому? Ходімо до казино, щоб не стовбичити тут, мерзнучи під холодним дощем.

— Мені вже запізно. Я так промерз, що, схоже, холод пробрався навіть у серце. Я стовбичив тут, бо біля казино повно журналістів. Вони чекають на тебе, нового старшого комісара.

— Тоді давай все швидко обговоримо зараз. Кажи, що сталось?

— Я здер шкуру з кота в інший спосіб. І тобі нема чого боятись. Малкольм зник назавжди й ніколи не повернеться. А якщо повернеться, то й гадки не матиме про ту роль, яку ти відіграв у цій справі. Він гадає, що за всім цим стоїть Геката.

— Що ти хочеш сказати? Малкольм живий?!

Банко здригнувся.

— Малкольм гадає, що мною маніпулює Геката і що це я вплинув на охоронців Дункана. Я розумію, що це — не те, про що ми домовлялись. Але я розв’язав нашу проблему і зберіг життя добрій людині.

— А де Малкольм зараз?

— Щез.

— Куди?

— Я відвіз його до аеропорту й посадив на літак до столиці. А звідти він вирушить за кордон. Він знає: якщо спробує з кимось поспілкуватися або дасть знати, що живий, то його донька Джулія буде ліквідована негайно. Малкольм — батько, Макбете. А я знаю, що таке бути батьком. Він ніколи не ризикне життям своєї доньки. Ніколи. Він радше погодиться на те, щоб наше місто зійшло на пси. Повір мені, навіть якщо Малкольму доведеться потерпати від голоду та холоду, прокидаючись щоранку одиноким та загризеним блохами на горищі, яке продувається всіма вітрами, то він все одно дякуватиме творцеві та благатиме його подарувати Джулії хоча б іще один день життя на цьому світі.

Макбет підняв руку і раптом помітив в очах Банко те, що бачив до того лише один раз. Жодного разу йому не доводилося бачити це під час операцій проти озброєних відчайдухів та психів, які брали в заручники дітей. Ані тоді, коли Банко сміливо виступив проти суперника, який був більшим, дужчим і міг би легко його здолати (що потім і сталось). Цей вираз Макбет бачив на обличчі Банко лише раз, коли той повернувся додому після відвідин Віри у шпиталі, де дізнався результати останніх аналізів. То був страх. Чистий і неприхований страх. Саме тому Макбет і запідозрив, що боявся Банко не за себе.

— Дякую, — сказав Макбет, поклавши важку руку на плече Банко. — Дякую, мій любий друже, за те, що ти проявив доброту там, де я не зміг. Я гадав, що одна людина буде