— Ви маєте рацію. Я не можу змусити її видати лікарську таємницю.
Анна відхиляється на стільці та роздратовано дивиться на детектива.
— Але, можливо, ви самі хочете мені щось розповісти? — питає детектив.
— Нащо мені розповідати вам про свої сесії з психіатром? Вас це, чорт забирай, не обходить, — різко відповідає Анна. — У мене легка форма післяпологової депресії, як і в багатьох молодих матерів. Це не означає, що я завдала своїй дитині шкоди. Більше за все на світі я хочу її повернути.
— Я не можу позбутися думки, що Марко міг домовитися про те, щоб хтось забрав тіло дитини, аби приховати ваше вбивство.
— Та це на голову не налазить! Як тоді ви поясните отриманий поштою комбінезончик і вкрадений викуп?
— Марко міг інсценувати викрадення, коли дитина була вже мертва. А порожнє автокрісло й удар по голові можуть виявитися лише частиною вистави.
Вона змірює Ресбака недовірливим поглядом.
— Це якийсь абсурд. І я не шкодила своїй дитині, детективе.
Ресбак дивиться на неї, граючись із авторучкою.
— Сьогодні вранці я спілкувався з вашою матір’ю.
Анна відчуває, що кімната починає пливти в неї перед очима.
Розділ 21Ресбак уважно спостерігає за Анною, боячись, що вона може знепритомніти. Він чекає, доки вона ковтне води, а щокам повернеться їхній нормальний колір.
Спілкування із психіатром нічого йому не дасть. Тут у нього зв’язані руки. Розмова з матір’ю теж нічого особливого не дала, та Анна, очевидно, боїться, що вона щось розповіла. Ресбак упевнений, що знає, чого саме вона боїться.
— Що, на вашу думку, розповіла мені ваша мати? — питає Ресбак.
— Не думаю, що вона щось вам розповіла, — відрізає Анна. — Нема чого розповідати.
Він замислюється про неї на декілька секунд. Зауважує, наскільки вона не схожа на матір — дуже стриману жінку, зайняту благодійністю та соціальними комітетами й набагато хитрішу за неї. Безумовно, менш емоційну, розважливішу. Еліс Драйз прийшла в допитну кімнату із крижаною посмішкою, назвалася й сказала, що їй нема чого розповісти. То був дуже короткий допит.
— Вона не сказала мені, що йде до вас, — каже Анна.
— Справді?
— Що вона вам сказала? — питає Анна.
— Як ви й припускали, вона нічого не сказала, — визнає Ресбак.
Анна посміхається вперше за цю розмову, але це гірка посмішка.
— Однак я говорив із вашою колишньою однокласницею. Із Дженіс Фьоґль.
Анна завмирає, як завмирають у дикій природі тварини, відчувши хижака. Потім рвучко встає, скрипнувши стільцем по підлозі й ошелешивши Дженнінґза та Ресбака.
— Мені більше нічого додати, — каже вона їм.
Анна виходить до Марко, який чекає в коридорі. Марко бачить, що вона дуже засмучена, й обіймає її, намагаючись захистити. Анна відчуває на собі погляд Ресбака, котрий спостерігає за тим, як вони йдуть. Вона нічого не каже, поки вони не виходять із відділка. Коли вони опиняються на вулиці й намагаються зловити таксі, вона каже:
— Думаю, час звернутися до адвоката.
Ресбак тисне на них, і не схоже на те, що цей тиск послабиться. Дійшло до того, що, хоча їм і не висунули звинувачення, до них ставляться як до підозрюваних.
Марко стурбований тим, що сталося в допитній між Анною та детективом Ресбаком. Коли вона вийшла, в її очах читалася паніка. Щось на цьому інтерв’ю розбурхало її аж так, що вона захотіла якнайшвидше знайти адвоката. Він намагався розпитати її, що саме, але вона відповідала туманно, уникливо. Що вона від нього приховує? Це підштовхує його ще ближче до межі.
Коли вони дістаються додому й пробивають собі шлях до дверей крізь натовп репортерів, Анна пропонує запросити батьків, щоб поговорити з ними про адвоката.
— Нащо кликати батьків? — питає Марко. — Ми й без їхньої допомоги впораємося.
— Хорошому адвокатові знадобиться чималенький аванс, — зазначає Анна. Марко здвигає плечима, й вона телефонує батькам.
Невдовзі приїхали Еліс та Річард. Нікого не здивувало, що вони вже почали шукати найкращого адвоката з тих, кого можна винайняти за гроші.
— Шкода, що це знадобилося, — каже її батько.
Щойно перевалило за полудень, і сонце кидає свої наскрізні промені через вікно на дерев’яний стіл, за яким вони сидять. Анна заварила на всіх кави у кавнику.
— Ми теж думаємо, що залучити адвоката — хороша ідея, — каже Еліс. — Поліції не можна довіряти.
Ана дивиться на неї.
— Чому ти не сказала мені, що сьогодні вранці була на допиті?
— Не було потреби, і я не хотіла тебе хвилювати, — каже Еліс і плескає Анну по руці. — Все, що я сказала їм, це своє ім’я й те, що не маю чого сказати. Я їм не дозволю собою крутити. Я пробула там, може, хвилин зо п’ять.
— Мене вони теж допитали, — каже Річард. — Від мене вони теж нічого не почули. — Він переводить погляд на Марко. — Тобто, ну що я, власне, можу їм сказати?
Марко охоплює страх. Він не довіряє Річарду. Але чи розповів би Річард щось поліції, аби встромити йому в спину ножа?
Річард каже Анні:
— Вони не висунули вам жодних звинувачень, і я не думаю, що висунуть, — просто не розумію, які. Але я згідний із твоєю мамою: якщо вас представлятиме адвокат найвищого розряду, можливо, вони перестануть постійно діймати вас і викликати на допити, а зосередяться натомість на пошуках того, хто насправді викрав Кору.
