Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

— Та ви що? Я навіть не знала, що він із нею знайомий. Ну і що з цього?

— Сьогодні вранці я розпитував пана Віталія і те, що він мені сказав, необхідно ще раз перевірити, — ретельно добираючи слова, відповів Дементій.

Маргарита підійшла до столу, взяла пачку сигарет і запропонувала майорові. Дементій дістав одну з пачки і прикурив від своєї запальнички, а коли хотів був запхнути її назад до кишені, вона вислизнула з руки і впала за бильце крісла.

Маргарита невдоволено запитала:

— Що саме ви хочете ще раз перевірити?

Микола Дементій спробував дістати свою запальничку, і, вже майже намацавши її, його пальці раптом наштовхнулися на якийсь інший предмет. Оперативник витяг його на світло й побачив, що тримає в руці маленьку сумочку з золотими ініціалами «Ж. 3.». Він дивився на сумочку, згадуючи, як Євген Гиренко казав йому: «Так, вона мала сумочку. Я їй подарував. Дуже маленька. Для ключів і дріб’язку».

— Що там у вас? — Маргарита не витримала мовчанки.

— Це сумочка пані Задорожної, — сказав Дементій дуже тихо. — Тут немає жодного сумніву. Подивіться, на ній є ініціали. Дівчину вбили в цій кімнаті.

Маргарита побіліла, наче мрець:

— Казна-що верзете. У цій кімнаті? З чого ви взяли?

Микола Дементій підвівся:

— На жаль, шановна, це все дуже серйозно. Мої люди повинні оглянути номер.

— Оглянути чи обшукати? — в’їдливо спитала Маргарита.

— Нехай буде — обшукати, — вдавано скрушно похитав головою майор. — Зрештою, це справи не міняє.

— Ах, не міняє, — закричала Маргарита. — А дозвіл у вас є? А поняті? Та ви не маєте жодних підстав для таких жорстоких підозр!

В її голосі лунав розпач.

«Вона щось знає або про щось здогадується», — зрозумів Дементій.

— Ми маємо вагомі докази, що Гаранджа винен у смерті Жанни Задорожної, — офіційним тоном повідомив майор.

— Це брехня! — відрубала Маргарита. — Ви що, натякаєте, ніби Віталій, знаменитий кінорежисер, відома людина, убив цю дівчину?

— У нас є причини підозрювати його в цьому.

Маргарита глибоко зітхнула:

— Ах, є причини? Тоді назвіть їх швидше або ви завтра залишитесь без роботи.

— Я не можу поки вам сказати. Це таємниця слідства. Все ж дозвольте моїм людям оглянути номер.

— Прошу, шукайте! Клята нишпорка! — Маргарита жбурнула на стіл пачку сигарет і вийшла з вітальні.

Микола Дементій підійшов до дверей, відчинив їх і покликав Рудька та експерта.

— Шукайте відбитки, — наказав він. — І спробуйте зробити це швидко. — Він підморгнув колегам: — Мадам розлючена!

Співробітники карного розшуку мовчки пройшли до кімнати Віталія.

За півгодини експерт вийшов зі спальні Віталія. На нетерплячий погляд Дементія Гімпель лише кивнув.

— Жодних сумнівів, майоре, — мовив він швидко. — У кімнаті повно відбитків. І саме тих, які ми знайшли раніше.

— Про що йдеться, майоре? — верескливо запитала Маргарита.

— Я вам зараз усе поясню, — сказав Микола Дементій.

Потім, обернувшись до Івана Рудька, тихо прошепотів йому:

— Оголосіть розшук Гаранджи. Візьміть людей, скільки вам треба, але знайдіть його.

Рудько з експертом вийшли. Дементій усівся в крісло.

— На жаль, — сказав він спокійно, — мушу повідомити вам, що Віталій Гаранджа розшукується за підозрою у скоєнні двох убивств.

— Двох убивств? — Обличчя Маргарита пополотніло. Вона стисла руки так, що побіліли пальці. — Двох!

Вона нарешті зрозуміла, що означали слова Віталія: «Я все владнаю».

— Так, на жаль, це правда. І тому ми повинні якомога швидше знайти Гаранджу, — сказав Дементій.

Розділ 13

Ніна стояла перед зачиненою квіткарнею. Незважаючи на пізню годину, народ ще юрмився на трамвайній зупинці, хоча транспорт вже давно не ходив. Та навколишні ятки ще обслуговували запізнілих покупців. Раптом перед нею зупинилося таксі. Гаранджа розплатився і неквапом вибрався з машини. Він підійшов до Ніни й торкнувся її руки.

— Ти не дуже втомилася?

— Ні, — Ніна всміхалася.

— То що? Поїхали по квіти?

— Ні, — Нінина посмішка стала ще ширшою.

Віталій здивувався:

— Чому? Сьогодні не поїдемо?

— Ні, просто я вже з’їздила. Тому й затрималася. А тепер я вільна аж до ранку.

Гаранджі вчувся натяк у цих словах.

— Тоді давай прогуляємося, — запропонував він. — Я люблю блукати Подолом.

І вони рушили в бік Межигірської.

Дорогою Гаранджа розповідав Ніні про країни, де він побував, і насолоджувався її захватом. Насправді він намагався заморочити дівчині голову, щоб вона не спитала, бува, куди вони йдуть. Але Ніні таке і на думку не спадало. Віталій здавався їй казковим принцом, чарівним видінням, вона ладна була виконати будь-яку його забаганку. Дівчина крокувала поруч із ним і лише шкодувала, що на вулицях так мало народу, ніхто не бачить, з яким чоловіком вона йде. Так вони поволі добрели до кав’ярні «На розі».

Відвідувачів сьогодні було чимало, всі цікавилися, чому неподалік кав’ярні юрмиться міліція. Алевтина відбігала собі ноги, обслуговуючи їх. Але це були живі гроші, тому вона не скаржилася. Проте десь о пів на другу клієнти мало-помалу розійшлися.

Зачинивши двері на замок, запнувши вікна завісами, вона вимкнула світло в барі і заходилася на кухні мити склянки й чашки з-під кави. Алевтині хотілося якнайшвидше прибрати і лягти спати. Та раптом солодкі мрії перервав стукіт у вхідні двері. Вона напружила слух — стукіт повторився.

Жінка вимкнула світло і, намагаючись ступати безшумно, вийшла до бару. Місячного світла було цілком досить, щоб не наштовхнутися на що-небудь по дорозі. Крізь скляні вхідні двері вона побачила чоловічу фігуру й зупинилася в нерішучості. Невже це той дивний молодий чоловік, який напросився на ночівлю? Раптом ідея впустити чужу людину до хати здалася їй досить ризикованою. Вона захвилювалася. Та бажання заробити зайву копійчину перебороло острах. Не вперше ж вона впускає парочки. Нерідко серед них траплялися справжні диваки, але якось же обходилося. Обійдеться і цього разу.

Хтось продовжував стукати, а потім голос дуже тихо і м’яко сказав:

— Алевтино, це Віталій.

Жінка відсунула шторку — тепер вони дивилися один на одного крізь скло. Смужка місячного світла впала на обличчя Ніни, яка стояла позаду хлопця. Алевтина посміхнулася й відчинила Гаранджі двері.

— Отакої! — засміялася вона. — А я вже на вас сьогодні й не чекала.

Віталій стояв нерухомо, немов чекав чогось, і Алевтина помітила, що за плечем у нього висів начебто наплічник.

Хазяйка прочинила двері.

— Прошу, прошу, мої любі!

Парочка переступила поріг.

— А я нарешті дочекалася, поки люди розійдуться, ось. Посуд мию, — пояснила посміхаючись. У неї досі калатало серце з переляку.

— Давайте я вам допоможу, — відразу запропонувала Ніна.

Вона наївно сподівалася своєю