Запахи. Історія одного вбивці - Патрік Зюскінд
Однак, при всьому брудові, при всій метушні й тісняві, місто клекотало підприємливістю. Гренуй нарахував не менше семи миловарень, добрий десяток парфюмерень та рукавичниць, безліч менших майстерень, де виготовляли дистиляти, помади та спеції, а також сім оптових крамниць, що торгували ароматичними виробами.
Тут і справді були купці, які володіли солідними конторами, хоч розпізнати це серед будинків часто було неможливо: фасади мали з вулиці скромний обивательський вигляд. Проте все, що зберігалося в коморах та величезних погребах, — діжки з олією, штабелі духмяного лавандового мила, балони з квітковою есенцією, винами, спиртом, рулони запашної шкіри, мішки, скрині, ящики з прянощами, — крізь найтовстіші мури Гренуй відчував нюхом усе до найменших дрібниць, — це було багатство, яким не володіли навіть князі. А коли він принюхувався старанніше, то виявляв, що за чолами цих невибагливих міщанських будинків часом ховалися справді розкішні помешкання. Навколо маленьких акуратних садків, у яких росли олеандри та пальми, а серед клумб хлюпотіли фонтанчики, здіймались вікнами на південь розкішні флігелі, а в них — залиті сонячним світлом, оббиті шовковими шпалерами спальні на верхніх поверхах, пишні, оздоблені екзотичним деревом салони та їдальні внизу або й просто на терасах, де й справді, як розповідав Бальдіні, їли золотими ложками, виделками й ножами із фарфорових тарілок. Добродії, що жили за цими скромними кулісами фасадів, пахли золотом і владою, ваговитим багатством; такого насиченого духу Гренуй досі ніде не відчував.
Під одним із таких закамуфльованих палаців він затримався надовго. Будинок стояв на початку Друа — головної вулиці, що перетинала ціле місто з заходу на схід. Тут не було нічого особливого, хіба що з фасаду будинок здавався трохи ширшим і соліднішим, ніж сусідні будинки. Перед ворітьми стояв віз з діжками, їх саме розвантажували, скочуючи на землю з допомогою широкої дошки. Поряд чекав другий такий віз. Якийсь чоловік з паперами зайшов до контори, потім вийшов з іншим чоловіком, і обидва зникли в арці воріт. Гренуй стояв з протилежного боку вулиці й спостерігав цю метушню. Те, що там відбувалося, його не цікавило, але невідома сила не давала зрушити з місця.
Він заплющив очі й зосередився на запахах, які долинали з протилежного боку вулиці. То були запахи барил з оцтом і вином, стобарвний важкий дух комір, дух багатства, що проступав крізь мури, наче золотий піт, і зрештою аромат садка, який, мабуть, був з тильного боку будинку. Було нелегко впіймати ці ніжні пахощі, бо вони лише тоненькими стрічками тяглися понад фронтоном будинку, спадаючи на вулицю. Гренуй вирізнив магнолію, гіацинти, вовче лико і рододендрон… Але там було й щось інше, щось страшенно гарне пахло в цьому садку, такий чудовий запах, якого зроду — хіба що один-єдиний раз — він не відчував… Гренуй мусив підійти ближче.
Він розмірковував, чи варто проникати до садиби в’їзними воротами. Там вешталося так багато людей, що на нього неодмінно звернуть увагу. Він вирішив повернутися трохи назад, щоб знайти якийсь провулок чи прохід з тильного боку будинку. Незабаром побачив міську браму на початку вулиці Друа. Пройшовши брамою, Гренуй звернув ліворуч, горою донизу, попід міським муром. І незабаром відчув дух садка, спочатку ледве-ледве, впереміш із пахощами лугів, потім дедалі сильніше. Тепер він уже знав, що стоїть зовсім поряд. Садок був одразу за муром. Відступивши кілька кроків назад, можна було помітити над стіною верхівки апельсинових дерев.
Гренуй заплющив очі. Садові аромати знову накотилися на нього, окреслені чітко і ясно, ніби смуги веселки. І один, найцінніший аромат, найважливіший для нього, теж був серед них. Від блаженства Гренуя кинуло в жар, а від страху — в холод. Кров шугнула в голову, наче хлопчиськові, впійманому на гарячому, потім відхлинула, тоді вдруге й теж відступила, а він ніяк не міг цьому зарадити. Надто раптово почалася ця ароматична атака. На мить здалося, що час подвоївся чи зник зовсім, бо Гренуй уже не міг утямити, чи було зараз саме зараз, а тут — тут, чи, може, зараз було тоді, а тут було там, на вулиці де Маре в Парижі, вересень 1753-го: пахощі, що долинали із садка, були запахом рудоволосої дівчинки, яку Гренуй тоді замордував. На очах виступили сльози блаженства, коли він знову відшукав у світі цей запах, і Гренуй перелякався до смерті, подумавши, що це йому тільки здається.
В голові запаморочилося, він, мов п’яний, зробив кілька кроків, змушений був обпертись об стіну, щоб опуститись навколішки. Так, збираючи сили й приборкуючи свій дух, він почав вдихати фатальний запах коротшими, менш ризикованими порціями. І виявив, що аромат за муром, хоч і неймовірно схожий на аромат рудоволосої дівчинки, одночасно й відрізняється од нього. Звичайно, той аромат теж належав рудоволосій, у тому не було жодного сумніву. В своїй уяві Гренуй побачив дівчинку, мов на картині: вона не сиділа, а стрибала туди-сюди, розігрівалася й знову охолоняла, очевидно, грала в якусь гру, де треба було швидко рухатися й так само швидко завмирати — до речі, з кимось іншим, чий запах зовсім не обходив Гренуя. Дівчинка мала сліпучо-білу шкіру. Зеленаві очі. Ластовиння на обличчі, на шиї й на грудях, тобто… — Гренуй на мить затамував подих, тоді почав принюхуватися старанніше, намагаючись відтіснити згадку про запах дівчинки з вулиці де Маре —…тобто в цієї дівчинки фактично ще не було грудей! Були ледве помітні зародки персів. Маленькі пухирці груденят, вони пахли так ніжно й легко, засіяні веснянками, й почали набрякати, можливо, лише кілька днів тому, можливо, лише кілька годин… а може, саме в цю мить. Одне слово: дівчинка була ще дитиною. Але якою дитиною!
На лобі в Гренуя виступив піт. Гренуй знав, що діти не пахнуть якось особливо, а десь так, наче зелені пуп’янки квітів. Проте, ще майже нерозпукана квітка за муром, ще ніким, крім нього, Гренуя, не помічена, вже випустила запашні кінчики пелюсток і пахла так божественно, аж волосся ставало дибки, а якщо розів’ється в усій пишноті, то видихатиме такі пахощі, яких не знав світ. Вона вже зараз пахне краще, думав Гренуй, ніж ота руда дівчинка з вулиці де Маре, — не так міцно, не так щедро, зате ніжніше, багатогранніше
