Замкнена кімната - Пер Валє
Ця кімната, маленька, з вікном-ліхтарем, що виходило на вулицю, видно, була задумана як їдальня, бо з вітальні до неї вели не двері, а сперта на дві колони арка. Біля стіни стояло піаніно, а в кутку — приймач і програвач.
— Прошу, музичний кабінет, — сказав Кольберг, обводячи кімнату рукою.
— Важко собі уявити, щоб той щур сидів тут і грав «Місячну сонату», — відповів Гунвальд Ларсон.
Він підняв накривку піаніно й зазирнув усередину.
— Принаймні ніякого трупа там нема.
Скінчивши поверховий огляд, Кольберг скинув піджак, і вони взялися за докладний обшук. Почали зі спальні: Гунвальд Ларсон заходився перевертати все в шафі, а Кольберг висував і переглядав шухляди. Якийсь час вони працювали мовчки.
— Чув, Гунвальде… — нарешті озвався Кольберг. У відповідь із шафи почулося глухе мурмотіння.
— Нагляд за Русом нічого не дав. Дві години тому він вилетів з Арланди. Бульдозерові саме подзвонили про це, коли я йшов. Він страх як зажурився.
Гунвальд Ларсон, крекчучи, висунув голову з шафи і сказав:
— Хай би так не запалювався й не смакував наперед своїх успіхів, то менше б розчаровувався. Зрештою, він довго не журиться, ти, мабуть, і сам знаєш. Ну, то що Рус робив у свої вільні дні?
Він знов заліз у шафу. Кольберг засунув найнижчу шухляду столу й випростав спину.
— Не побіг на побачення з Мальмстремом і Муреном, як сподівався Бульдозер. Першого вечора, тобто позавчора, ходив з дівкою в шинок, а потім уночі вони голі купалися.
— Про це я вже чув, — сказав Гунвальд Ларсон. — А що він далі робив?
— Просидів з тією дівкою майже до вечора, тоді вернувся в місто й тинявся вулицями сам, певне, без ніякої мети. Вчора ввечері він подався до іншого шинку, вже з іншою дівкою, але більше не купався, а забрав її до себе в Мерсту. А сьогодні вранці підвіз її на таксі до площі Одена й там попрощався з нею. Потім знов вештався сам по місту, зайшов у кілька крамниць, вернувся додому в Мерсту, переодягся і поїхав на аеродром. Як бачиш, нічого особливого, а головне — нічого злочинного.
— А непристойне купання голяком? — сказав Гунвальд Ларсон. — Треба було, щоб Ек, який сидів у кущах і все бачив, склав протокол про злісне порушення моралі.
Гунвальд Ларсон виліз із шафи й зачинив дверці.
— Нема нічого, крім купи гидотного ганчір'я, — сказав він і вийшов зі спальні.
Кольберг перейшов до зеленої шафки коло ліжка, що правила за нічний столик. У двох перших шухлядах було повно всякого непотребу: паперові носовики, коробки з-під сірників, півплитки шоколаду, кілька шпильок, термометр, дві пачки м'ятних таблеток, ресторанні рахунки, касові чеки, чоловіча санітарія, кулькові ручки, листівка зі Щеціна з текстом: «Тут є горілка, жінки й ліжко» — чого більше треба, Стісе, погнута запальничка й тупа фінка без піхов.
На шафці лежала дешева книжка під заголовком «Сутичка в Чорній ущелині», на обкладинці якої красувався ковбой, що стояв, широко розставивши ноги, і тримав у кожній руці по револьверові.
Кольберг почав гортати книжку, і з неї на підлогу випала кольорова фотографія, аматорський знімок — молода жінка сидить на причалі в шортах і в білій тенісці. Темне волосся, звичайне обличчя. На звороті вгорі напис олівцем: «Мея, 1969». Нижче, синім чорнилом і вже іншою рукою: «Моніта».
Кольберг сховав фотографію в книжку. Потім витяг найнижчу шухляду.
Вона була глибша за перші, і, заглянувши в неї, Кольберг відразу гукнув Гунвальда Ларсона.
— Знайшов, де тримати точило, — сказав він. — Чи, може, це не точило, а якийсь новий апарат для масажу?
— Цікаво, навіщо воно йому знадобилося, — мовив Гунвальд Ларсон. — Наче не видно, щоб він захоплювався столярством. Хіба що десь поцупив. Або взяв у винагороду за наркотики.
Він повернувся до ванної.
За добру годину вони скінчили обшук квартири, переглянули всі речі в ній і не знайшли нічого особливого — ні схованих грошей, ні листів, які б навели їх на слід, ні зброї. Найсильнішими медикаментами там були таблетки від голови й зельтерська вода.
Наостанці вони перешукали кухню — всі шухляди й буфет. Холодильник був ввімкнений і напханий продуктами: видно, Маурітсон поїхав на короткий час. Кольберга, який сидів на дієті й був завжди голодний, особливо вабив копчений вугор, але він опанував себе, хоч у животі бурчало, й рішуче відвернувся від холодильника та всіх його спокус.
За дверима кухні на гачку висіло кільце з двома ключами.
— Від горища, — сказав Кольберг, показуючи на них.
Гунвальд Ларсон зняв ключі, оглянув їх і сказав:
— Або від підвалу. Ходімо перевіримо.
До горища ключі не приходились. Тоді вони спустилися ліфтом на перший поверх і зійшли сходами в підвал.
Більший ключ прийшовся до патентованого замка вогнетривких дверей, за якими був коротенький коридор з двома дверима обабіч. Відчинивши ті, що праворуч, вони побачили шахту сміттєпроводу, а під нею на каркасному возику великий мішок із жовтого пластика. Біля стіни стояли ще три каркасні возики з мішками. Два мішки були порожні, а третій повний сміття. В кутку стояла мітла й лопата.
Двері ліворуч були замкнені і, як свідчила табличка, вели до пральні для мешканців будинку.
Коридорчик упирався в поперечний прохід, уздовж якого по обидва боки були нумеровані двері з різними колодками.
Кольберг і Гунвальд Ларсон досить швидко знайшли ту, до якої прийшовся другий ключ.
У Маурітсоновій комірчині виявилося тільки дві речі: старий пилосмок без шланга й чимала замкнена валіза. Поки Кольберг вовтузився із замочком валізи, Гунвальд Ларсон зазирнув у пилосмок.
— Порожній, — сказав він.
Кольберг тим часом здолав замочок і відкрив валізу.
— Зате в мене повна, — відповів він у тон Ларсонові.
У валізі лежало чотирнадцять літрових пляшок шістдесятип'ятиградусної польської горілки, чотири касетних магнітофони, електричний фен і шість електричних бритв, запакованих разом так, як їх відправляють із фабрики.
— Контрабанда, — сказав Гунвальд Ларсон. — Або скуповування краденого.
— Дещо з цього він напевне взяв в обмін за наркотики, — мовив Кольберг. — Горілку я залюбки конфіскував би, та краще залишити все так, як є.
Він замкнув валізу, і вони вийшли з комірчини в коридорчик.
— Усе-таки щось знайшли, — сказав Кольберг, — хоч не стільки, щоб можна було втішити Бульдозера. Залишилось повісити ключі на місце, і можна вшиватися. Тут нам більше нема чого робити.
— Обережний дідько цей Маурітсон, — мовив Гунвальд Ларсон. — Може, в нього є ще квартири… — Не доказавши, він кивнув головою на двері, на яких трафаретом було написано червоною фарбою: «БОМБОСХОВИЩЕ», і запропонував: — Зайдімо, якщо
