Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Не знаю, Ноло. Тепер уже не знаю.

— Мама каже, ми повинні вірити в Бога, а то він нас покарає. Часом я собі думаю, що як сумніваєшся, то ліпше чесно зізнатися в цьому.

— Загалом, — сказав Гаррі, — єдиний, хто знає, існує Бог чи ні, — це сам Бог.

Вона зареготала. Простодушним, невинним сміхом. Потім узяла його за руку і запитала:

— А людина має право не любити своєї матері?

— Гадаю, має. Любов — це не обов’язок.

— Але ж це є і в десяти заповідях. Полюби своїх батьків. Четверта чи п’ята заповідь, не пам’ятаю вже. А перша заповідь — це вірити в Бога. Тож якщо я не вірю в Бога, я й свою матір не мушу любити, еге ж? Вона така сувора. Часом замикає мене в кімнаті, каже, що я розбещена. Я не розбещена, просто мені хочеться бути вільною. Хочеться мати право трохи помріяти. Божечку, вже шоста година! Мені так хочеться, щоб час зупинився. Пора їхати додому, а ми навіть потанцювати не встигли.

— Ми ще потанцюємо, Ноло. Потанцюємо. В нас усе життя попереду.

О восьмій вечора Дженні раптом прокинулася. Вона чекала, та так і заснула на тахті. А сонце вже хилилося до вечірнього пруга. Настав вечір. Вона лежала на дивані, тяжко дихаючи, з рота бігла цівка слини. Вона хутко наділа трусики, сховала груди, зібрала швиденько свої харчі й, палаючи від сорому, подалася з Гусячої бухти.

За декілька хвилин по тому вони в’їхали до Аврори. Гаррі зупинився на маленькій припортовій вуличці, де Нола мала зустрітися зі своєю подругою Ненсі, щоб повернутися додому разом із нею. Вони трохи посиділи в авто. Вулиця була порожня, день згасав. Нола дістала з сумочки згорток.

— Що це? — запитав Гаррі.

— Розгорніть. Це подарунок вам. Я знайшла його в тій крамничці у середмісті, там, де ми пили сік. Це на згадку, щоб ви ніколи не забували цієї чудесної днини.

Він розгорнув папір. Усередині було блакитне бляшане пуделко з написом: «На згадку про Рокленд. Мен».

— Це для сухого хліба, — пояснила Нола. — Щоб ви вдома годували чайок. Треба годувати чайок, це дуже важливо.

— Дякую. Обіцяю, що завжди годуватиму чайок.

— А тепер скажіть мені щось утішне, Гаррі. Скажіть, що я ваша люба Нола.

— Люба Нола…

Вона всміхнулася і нахилилася до нього, щоб поцілувати. Раптом він відсахнувся.

— Ноло, — різко мовив він, — це неможливо.

— Так? Але чому?

— Ми з тобою — це занадто складно.

— Що тут складного?

— Все, Ноло, геть усе. Тепер іди, тобі треба зустрітися з подругою, вже пізно. Я… я гадаю, нам не варто більше бачитися.

Він рвучко вийшов, щоб відчинити їй дверцята. Нехай вона хутчіш іде відціля; так тяжко було не сказати, що він її кохає.

*

— То те пуделко з хлібом у кухні — це пам’ять про день у Рокленді? — запитав я.

— Авжеж, Маркусе. Я годую чайок, бо про це мене попросила Нола.

— А що було після Рокленда?

— То був такий чудесний день, аж я перелякався. Все було прекрасно, але занадто вже складно. То я вирішив, що повинен покинути Нолу і зосередитися на іншій дівчині. На тій дівчині, яку я мав право кохати. Здогадалися, на якій?

— На Дженні.

— Так ото ж.

— Та й що?

— Розповім іншим разом, Маркусе. Ми довго балакали, я зморився.

— Авжеж, розумію.

Я вимкнув плеєр.

24. День незалежності

— Станьте в бойову стійку Маркусе.

— У бойову стійку?

— Еге. Та ставайте ж! Зведіть кулаки, правильно поставте ноги, приготуйтеся до бою. Що відчуваєте?

— Я… я відчуваю, що готовий до всього.

— Чудово. Бачте, писання дуже схоже на бокс. Стаєш у бойову стійку, зважуєшся почати двобій, зводиш кулаки і кидаєшся на супротивника. З книжкою все відбувається так само. Книжка — це бій.

— Припиняй уже те своє розслідування, Маркусе.

То були перші слова, що сказала мені Дженні, коли я ввійшов до «Кларксу» побачитися з нею й побалакати про її стосунки з Гаррі 1975 року.

Про пожежу в Гусячій бухті розповідало місцеве телебачення, й новина потроху розходилася.

— Чому це я маю його припиняти?

— Тому що я дуже хвилююся за тебе. Не до душі мені всі ці історії… — в її голосі звучала материнська ніжність. — Починається з пожежі, а закінчується бозна-чим.

— Я не поїду з цього міста, аж поки збагну, що тут сталося тридцять три роки тому.

— Ти неможливий, Маркусе! Справжнісінький упертий віслюк, геть-чисто, як ото Гаррі!

— Як на