Третя карта - Юліан Семенов

Югославії посіла виняткове становище в суспільстві — героїв недавніх боїв наш гітлерюгенд знає тепер краще, аніж ветеранів руху. Після того, як ми знищимо більшовизм, армія може стати найсерйознішою силою в рейху, сильнішою за СС, сильнішою за нас із вами. Отже, завдання, як на мій погляд, — я хочу підкреслити: як на мій погляд, — полягатиме в тому, щоб поступово перетягти на ключові пости в армії наших людей. Для цього ми повинні бути готові зробити певні кроки. Потрібно довести вразливому й довірливому обергрупенфюреру Гейдріху, що ОКВ[1] провадить свою політику, особливу політику, егоїстичну. Як це зробити? У головному бити не можна, це невчасно зараз, бо нас чекає війна. Дати щигля треба з якогось дріб'язкового приводу — це вигідніше з багатьох причин. По-перше, це найболючіший і найнесподіваніший щиголь. По-друге, отакі щиглі залишають шлях для компромісу, якщо в ньому буде необхідність. Я пропоную обговорити нашу можливість завдати щигля, використовуючи групи оунівських[2] карних злочинців, — абвер давно працює з цими головорізами.

Вони зрозуміли один одного без роз'яснень: Річе хотів почати свою справу, щоб відзначитись. Запрошуючи до співробітництва Узнера, він і йому давав таку саму можливість.

… Узнер поговорив із своїм помічником Айсманом того ж таки вечора.

Працьовитість Узнера була справді фантастична: він встиг уважно переглянути довідки про оунівську агентуру, відклав усе непотрібне й заглибився у вивчення досьє на трьох націоналістичних лідерів — гетьмана Скоропадського, Андрія Мельника і Степана Бандеру. Затим перебіг очима матеріали, зібрані на їхніх найближчих співробітників, друзів і довірених осіб, котрі зарекомендували себе надійними і спритними агентами гестапо, яких не раз перевіряв відділ Мюллера. Після того, як Узнер зрозумів, «хто є хто», і прикинув комбінацію, в якій оцим «хто» відводилася роль сліпих виконавців, він записався на прийом до Шелленберга.

Вислухавши Узнера, бригадефюрер Шелленберг сказав задумливо:

— Україна зникне з карти світу. Націоналізм слов'ян з погляду нашої расової теорії — це паперовий носовик, що його, використавши, викидають. Ясна річ, зараз належить додержуватися такту й дозволяти ОУН плекати надію на створення держави. Але ж ви прекрасно розумієте, що поза слов'янським світом Україна існувати не може, а велика ідея фюрера передбачає зникнення слов'янства з карти світу… Але грати зараз на цьому періоді, використовувати їх ми зобов'язані — смішно відмовитись од послуг асенізаторів. Дрібнота — вона зачарована великим.

Закуривши, Шелленберг відкинувся у кріслі.

— Це все, — закінчив він, не даючи наказу, і швидка посмішка майнула на його тонких губах, що здавалися зламаними постійними слідами затаєного в них сарказму.

Тієї ж ночі ад'ютант Гейдріха запросив до себе помічника шефа гестапо Мюллера.

Помічник Мюллера, у свою чергу, викликав із Кракова оберштурмбанфюрера Діца й доручив йому практичну реалізацію наказу.

… А Шелленберг викликав Штірліца.

За кілька хвилин секретар доповів бригадефюреру, що Штірліца в РСХА уже немає, але й додому, в Бабельсберг, він ще не приїхав.

— Подбайте, — сказав Шелленберг, — щоб у понеділок він був у мене рівно о дев'ятій годині.

СТАРЕЧІ КЛОПОТИ

(13 червня 1941 року, Берлін)

— Політик немов письменник, — прокашляв Скоропадський, глянувши з ненавистю на телефонний апарат. — Це ти потім зрозумієш, як подорослішаєш, зараз ще рано. Тобі сорок, а в ці роки тільки геній стає справжнім письменником. Тобі ще жити та жити, аж поки розумом дійдеш до того, що генієві од народження відкрито.

Омельченко згідливо кивнув, але очей від телефонного апарата не відривав — наполягав, сучий син, щоб гетьман подзвонив до секретаря Герінга ще раз. Ні вчора, ні позавчора старого з цим оберстом люфтваффе не з'єднували: «Ентшульдіген, майн гер, зайнятий». Секретар — він і є секретар: змій, нелюд, одне слово.

— А чого ж ти не запитуєш мене? — зненацька розсердився Скоропадський. — Чого не питаєш: чому, мовляв, схожі письменник і політик? Тільки як щось на зразок тарана я вам усім потрібен, як генерал на весіллі…

— Гетьмане, даремно ви гніваєтесь, справді — час дорогий.

— А я про що думав, коли зачинав розмову? Не про це, чи що? Про це ж, голубе. Я он свої фотографії подивився, коли молодий був, — мурло і є мурло. Справді ж бо. Хавало. Ле пті кабан. А час ач як обтер! Час і вороги. Зараз дивлюся на себе та й дивом дивуюся: благовидний аж до непристойності. Горілки пити не можна, дами цікавлять лише в ролі масажисток, отож і лишається одне: думати. А хіба у письменника не так само? Коли який і доживе до старості, отоді тільки й стане справі служити, а не самому собі. — Гетьман наблизив своє породисте обличчя, виголене аж до кремового блиску, до Омельченка і несподівано перейшов на хрипливий шепіт:-А герінгівський секретар молодий. Молодий він, на нього надії нема, тому ще кінець не ввижається. А як мені приниження терпіти від нього? Мені, Скоропадському?! Раніш-бо, знаєш…

Скоропадський урвав себе, тому що він хотів сказати про старого канцлера, про Гінденбурга, який приймав його і заповідав увагу до гетьмана, розраховуючи згодом скористатися з цього, тож бонзи Герінга спершу бували в домі Скоропадського, але потім, що більше перемог одержував рейх, то гордовитіші ставали оберсти і генерали, тим поблажливіші вони були до гетьмана. Спочатку Скоропадський думав, що це несвідомо в них, але потім йому здалося, що саме в такий спосіб усі оті хлопчаки в погонах воліють провести межу, переступити яку неможливо, через те що поблажливість страшніша за ворожість та будь-яку інтригу, оскільки в ній криється найприкріше розуміння твоєї непотрібності.

Учора, після ще одного дзвінка до приймальні рейхсмаршала, Скоропадський несподівано похолонув, відчувши гострий напад жаху. Він точно поділяв свої почування: страху він зазнав замолоду, він тепер нічого вже не боявся — роки не ті; страхаються тільки молоді та невдахи. Жах — це категорія інша, стареча, у ній є щось від безодні, від покірності: «Помру, а що потім? Темрява і німа тиша?» Саме роздуми про кінець, що невблаганно наближався, були пов'язані в уявленні Скоропадського з жахом. Він учора не одразу зрозумів, чому зародився в ньому холодний жах, але потім, збагнувши, тремтячим пальцем («Завтра ж до невропатолога, — мимоволі вирішив він, — на схилі віку без усього можна жити, тільки без здоров'я не можна») набрав номер Канаріса й попросив аудієнції.

Той розпитав про здоров'я, поцікавився, чи витримує гетьман, як і раніш, п'ять сетів на корті, але прийняти старого відмовився, пославшись на надмірну зайнятість і терміновий виліт «у справах».

Скоропадський довго сидів із заплющеними очима біля апарата, а потім викликав машину