— Хто ж тоді на людей нападає?
— Тут інше питання, — Левченко в світлі останніх подій сам хотів би мати якусь притомну відповідь. — Міліція займається, процес іде.
— Вовків ловить?
— Чому — вовків? Бачте, Тамаро Василівно, ви теж туди! Розумна жінка, воювали, нагороди є, член партії, вдова комуніста, а туди ж — вовки…
— Люди хочуть знати, що відбувається в селищі.
— Так я вам про що і кажу! Бачте, самі ж згодні!
— Але перед «Чапаєвим» буде випуск хроніки! Потім — сам фільм! Знаєте, коли це закінчиться? Вже стемніє! Люди бояться пізно ходити, товаришу Левченко! А ви ж затягнете час своєю лекцією чи що там у вас ще! Хіба я не права?
— Цілком, — довелося визнати Андрієві.
— Пропоную вам такий вихід, — пробачила Парторгша, задоволена черговою перемогою своїх аргументів. — Зберіть удень партійних працівників, керівників, селищний актив, коротше кажучи. Проведіть розмову з ними. А вже далі хай відповідальні товариші говорять із людьми далі, ширше, як то кажуть. Приймається?
— Резонно, — погодився Левченко.
…І ось тепер у актовому залі, котрий при потребі перетворювався у кінозал і майданчик для танців під патефон чи баян, зібралося з півтора десятка людей. Може, це краще, вирішив Андрій. Всі налаштовані по діловому, менше буде галасу та дурних вигуків із місця. Привітавшись з деким особисто, решті махнув, примостився спершу на краєчок збитої нашвидкуруч сцени. Подумавши, легко застрибнув на неї, ставши перед залом, немов лектор чи справді актор самодіяльного театру. Почав без передмов та обов'язкових і через те — зайвих слів:
— Товариші, ви знаєте, чому я попросив вас зараз зібратися. Ситуація в нашому селищі склалася не дуже проста через всі ці…, — хотів сказати спершу «злочини», потім — «убивства», та зрештою знайшов, як здалося, більш підходяще слово: — … через всі ці наглі смерті. Не так давно тут ще були німці. Роки окупації, страх, утрата надії. Але радянська влада повернулася на Поділля назавжди. І хоч країна воює, а наша доблесна армія продовжує бити ворога, люди вірять у перемогу та втомилися боятися. Ні для кого не секрет, що сили міліції обмежені. Натомість банди, котрі складаються з дезертирів, зрадників, злодійських недобитків, піднімають голови. Озброюються. Не дають нам із вами налагоджувати таке нормальне життя, яке можливе далеко від лінії фронту у військовий час. Мені доводиться визнавати, що особового складу міліції не завжди вистачає, аби дати бандитам і спекулянтам–мішочникам адекватну відповідь. Що, товаришу Маківник?
— Ви наче виправдовуєтеся зараз, — мовив із місця голова місцевої парторганізації. — З ситуацією всі ознайомлені. Конкретніше говоріть.
— Йдеться про те, — вперто повів далі Левченко, завершуючи попередню думку, — що, коли міліція, грубо кажучи, ловить бандитів, це всі розуміють. Але вже кілька місяців ми знаходимо трупи людей у довколишньому лісі. Не можемо пояснити толком, хто або що стало причиною їхньої наглої смерті. Ось тоді починають виникати й ширитися забобонні, страшні, нікому не потрібні чутки.
— Народ боїться невідомого, — вставив із свого місця одноногий директор школи Іван Худолій. — Це тільки дітвора в нас на перервах у вовкулаків грається.
— Таке є?
— Ще й не таке! Прибиральницю, бабу Пашу, двоє архаровців так налякали! Підстерегли за рогом і рикнули на два голоси! Довелося самогоном відпоювати стару жінку.
— То діти, — посміхнувся Маківник. — Їм цікаво.
— Ось бачте, вже намацали першу проблему, — пожвавився Андрій. — Треба з батьками роботу провести! Якщо комуністи — по партійній лінії! Бо це нікуди не годиться!
— Ага! — підхопив у тон йому Худолій. — Точно, не годиться. Один — Боря, синок Каті Липської, поштарки. Інший — дружок його новий, Юрко, син Лариси Василівни, вчительки.
— Жінки товариша Сомова? — уточнив доктор Нещерет.
Його Андрій так само запросив. Присутність людини, котра знала більше за інших і стільки ж, скільки він сам, у непростій ситуації додавала впевненості.
— Його, — кивнув директор школи. — От що ви начальнику НКВС скажете? Хто з ним роботу проведе? Пацанам дванадцять і десять років відповідно.
— Це має якесь значення? — стрепенувся Маківчук.
— Звичайно, має! — Худолій навіть підвівся, спираючись на костур, і тепер повернувся обличчям до присутніх, явно збираючись перехопити ініціативу в Левченка. — Війна, діти хоч як дорослішають. Я педагог, між іншим, ще з довоєнним стажем, у мене грамоти почесні є…
— До чого тут твої грамоти, Іване Григоровичу? — відмахнувся Маківник. — Не про них говоримо.
— Не про них, — легко погодився той. — В пічку мої грамоти, хай згорять. Але дітей я відчуваю ось! — розчепірена долоня лягла там, де серце. — Війна, у їхніх головах — це рік за півтора, як не більше. Дорослими рано стають, то не новина. Тільки ж дітьми лишаються, факт. І передають своїми діями настрої дорослих! Наші з вами настрої, товариші, це теж не слід забувати!
— До цього й повернемося, — підсумував Андрій. — І ближче до конкретики. Настрої тривожні… Та що говорити… Звичайно, я не тутешній, хоча знаю кожного з вас, ніби сто років…
— … а ми — вас! — вклинився Маківник.
— Ага, дякую…, — збившись на мить із думки, Левченко вкотре витримав коротку паузу. — Отже, товариші, я про що хочу сказати. Можливо, в цих краях ходять якісь давні забобони, котрі пустили глибоке коріння. Стою на квартирі в нашої шановної бібліотекарки, вона провела лікнеп. Прояснила, що в назві нашого з вами Сатанова нічого нечистого нема. Зовсім інше походження, не від Сатани. Взагалі вона тут народилася й усе життя живе. Батьки її тут народилися та прожили, й прабатьки…
— Товаришу Левченко, даруйте, але оце ви зараз нагадуєте попа! — пробубнила Парторгша. — Різне там церковне мракобісся. Сатану згадали, ще заведіть, як на проповіді – Абрам народив Ісака, Ісак народив Якова… Ось я теж із цих країв. Батьки мої так само в Сатанові народилися, яке це має значення?
— Має, має. Ось ви сказали — коли партизанили, ні разу не стикалися зі схожим нападом вовків на людей. Хоча хижі звірі в лісах — природно. Ви мені про реальність
