Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Охоронець. Не привітавшись, він сказав:

— Пана просять до канцелярії.

Він говорив англійською. Внаслідок посиленого навчання в центрі слід було б уже розуміти прості словосполучення, але мене так шокував цей наказ, що я удав, ніби недочув. Дурнувато всміхався і, тільки коли він повторив наказ, відповів по-англійськи:

— Так, так. Зрозумів. Зараз.

Одягався і повторював подумки: «Це кінець! Кінець!»

Як не раз траплялося зі мною у подібних випадках, злякався, що не тільки подумав, а й прошепотів ці слова, і від того ще більше занервував.

Охоронець залишив двері прочиненими й відступив у коридор. Чекав. Саме це найбільше мене збентежило, і я сказав собі: «Може, і справді це — кінець!»

Одягався повільно. Хотів заспокоїтись ї вирішити, що діяти, але не бачив жодного виходу. Здавалося, нема ніякого вибору — ані тікати, ані битись, тільки твердити оте, що може довести мою відданість американцям.

Йшов і прислухався до м'яких кроків охоронця позаду. Думав, що не все ще втрачено, що, може, поки дійду до канцелярії, знайду якийсь інший, кращий вихід.

Зупинився перед дверима, за якими сміялася Дейвіс, і постукав. У вухах гуло, і я увійшов, не почувши дозволу.

За маленьким столиком сиділи Дейвіс і лікар, який оглядав мене перед подорожжю, молодий американець, худющий, мов жердина. Кларк мені велів попросити секретарку викликати лікаря, а виходить, що сам полковник наказав йому прийти.

— Що за несподіванки, пане Огняне? — запитала Дейвіс. — Повертаєтесь із далекої дороги, повертаєтесь контужений і не зволите зазирнути до мене?

— Даруйте, міс, я такий зморений, що, поки розмовляв з паном полковником, мало не впав. Крім того, мені недобре, і я вирішив, що найрозумніше зайти до вас завтра.

Поцілував їй руку і вклонився лікареві. Він сказав:

— Сядьте і роздягніться.

Тильною стороною долоні він торкнувся мого лоба.

— У вас наче температура. Ви не застудились?

Я запитливо глянув на Дейвіс, щоб вона допомогла мені зрозуміти лікаря. Вона переклала його слова.

— Так, може, й застудився, і взагалі плече… маленька подряпина, а…

— У вас нема серйозних пошкоджень, і скоро ви будете у формі, — заспокоїв лікар. — Тільки перший час не дуже натруджуйте ногу.

Він попрощався, я устав, і Дейвіс запитала:

— Куди ви поспішаєте?

— Просто так, провести лікаря.

— Я подумала, що ви зібралися йти зовсім.

— Власне, я хотів піти. Ви дозволите на кілька хвилин вийти?

— Звичайно.

Повернувшись, я подав їй п'ять флаконів трояндової олії. Вона сплеснула руками, наче гімназистка.

— Чудово! Дякую вам. Або краще — дякую тобі!

— Звісно, так зручніше.

Підійшов до неї впритул і, дивлячись в очі, проказав:

— Пані Мері Картер особливий привіт.

Вона злегка похилила голову, скоса глянула на мене, неначе чекаючи, що ще я скажу.

— Дякую… Дякую тобі, Огняне, але для мене привіти від пана Нешева не мають ніякого значення.

— Власне, він не передавав привітів, бо я сказав йому, що не повернуся до Стамбула.

Вона сіла в крісло, запросила мене сісти поруч і якось знервовано взялася закурювати.

— Тобі не слід було говорити з ним. Може, він зв'язаний з владою і взяв тебе на замітку.

— Я намагався бути обережним. Сказав, що зустрів тебе у Стамбулі, проїжджаючи через це місто.

— Прошу тебе нікому не говорити про зустріч з Нешевим, а найбільше — про моє справжнє ім'я. Інакше в нас обох можуть бути неприємності з полковником Кларком.

Я вхопив її за руку і прошепотів:

— Звичайно… Мері!

Вона приклала палець до губів.

— Востаннє!

Уставши, я з театральним жестом пообіцяв:

— Завжди ваш слуга покірний.

— Тобі потрібна зараз няня. Чи можу я запропонувати свої послуги?

— Ти справді можеш зцілити всі мої рани, але я боюся просити твоєї допомоги.

— А ти завжди щедрий на компліменти. Чому ти після офіційної доповіді не зайшов до мене, а поспішив лягти? Адже полковник наказав тобі попросити мене викликати лікаря.

Що б там не говорили, але тактика не форсувати події і вичікувати, щоб вони розвивалися за своїми невмолимими законами, геніальна. Моя удавана байдужість і те, що я поспішив лягти, стали вітром, який роздмухав вогонь. Тобто цікавість до інтересної людини. Було уражено честолюбство. Що, бачте, він не звертає на неї уваги й не зайшов одразу після повернення з Болгарії, де міг загинути.

Крім того, раз вона так мене приймає і ладна вступити у змову проти Кларка, хоч би якою безневинною була ця змова, значить, дружина радиста не заарештована і полковник нічого не знає й не підозрює про її зв'язки з якимось болгарином.

— Ти маєш підстави сердитись, що я не зайшов до тебе відразу, — сказав я, — але був страшенно зморений. Зараз готовий спокутувати свою провину.

І поцілував їй руку.

— Тільки оцим?

— Завжди й усім, чого побажаєте, моя владарко!

Помацав звихнутий суглоб і зморщився.

— Ось чай, щоб підбадьоритись, а ось і коньяк проти нежиті і поганого настрою.

Випив чай, випив коньяк і запитав:

— Чим я можу спокутувати свою провину?

— Розмовами. Давай пройдемось. Прогулянка і прохолода підбадьорять тебе, а я послухаю твою сповідь. Це так називається,