Смерть за алфавітом - Єжи Едігей
Коли в місцевих кафе та ресторанах цікавились Ерліхом, офіціанти твердили, що такого клієнта не знають. Але тепер збирали відомості вже не про нього, а про його приятелів, і справи просувались трохи краще. Одна з офіціанток пригадала, що за її столиком якось напились були троє хлопців. Про блондина, котрий був серед них, знає, що він працює в залізничній майстерні, ті двоє називали його Мацек.
Це був чіткий слід. Доставлений до комендатури міліції Мацек Юркевич довго все заперечував. І лише коли йому влаштували очну ставку з офіціанткою, яка підтвердила свої попередні свідчення, «розколовся» й визнав, що був у тому ресторані. Але пиячив з двома незнайомими. Що ж до Павла Ерліха, може, й знає його. Стільки людей знають одне одного в обличчя, але не знають прізвищ.
Коли ж молодика попередили про відповідальність за давання фальшивих свідчень і запропонували підписати заяву, ніби він не знає Павла Ерліха, Юркевич зрозумів: жарти скінчилися. Почав розповідати правду.
Того вечора, який так трагічно закінчився, він зустрів Павла на вулиці, що вела до залізничної станції. Обидва саме одержали платню, тож вирішили трохи «скропитися». Дорогою здибали Яна Добаса.
Між Павлом Ерліхом і Яном останнім часом стосунки були досить напружені. Ян мав дівчину, до якої почав залицятись Ерліх. Та, не дивлячись на це, молодики подалися до шинку, де й справді добряче випили. Як стверджував Юркевич, суперники порозумілися, Павел пообіцяв дати дівчині спокій.
Вийшли, точніше викотилися з шинку перед самим закриттям, тобто майже о дванадцятій ночі. До Бжега вже не йшов жоден потяг, тож Ерліх вирішив переночувати в одному з робітничих гуртожитків. Сподівався, що знайомий вахтер упустить його, а товариш, який мешкає в гуртожитку, дозволить переспати з ним «валетом». Він, Юркевич, мешкає в іншому кінці міста, тож від самих дверей шинку вони розійшлися в різні боки.
На запитання, чи дозволить він визначити свою групу крові, допитуваний дав згоду. Не мав також нічого проти лікарського обстеження. Юркевич виявивсь абсолютно здоровий, а на його тілі не було ані подряпини. Щодо крові, то вона також була нульової групи і мала позитивний резус-фактор. Тільки дуже точний аналіз міг би вловити різницю з кров’ю Ерліха. Однак це було непотрібно.
Що стосується Яна Добаса, то Юркевич зізнався: він пішов раніше і навіть не сплатив своєї частки. Цього факту офіціантка не могла підтвердити, але й не заперечувала, що таке могло бути.
Наближалася година закриття шинку, й дівчина передовсім пильнувала за тим, аби товариство не зникло не розплатившись, тож не додивлялася до окремих гостей. Але про те, що рахунок сплатив Юркевич, а той, другий незнайомий, давав йому гроші, пам’ятала.
Послали по Яна Добаса. Вдома його не було. Внаслідок проведеного огляду помешкання слідів крові на ліжку чи закривавленого одягу не виявлено. Не вдалося й встановити, щоб постіль і одяг були недавно прані або почищені. Мати Добаса заявила, що її син поїхав на відпочинок. Поїхав уранці того дня, коли було вбито Ерліха. На запитання, де можна в листопаді відпочивати, стара Добасиха тільки стенула плечима, мовляв, адреси не знає.
Власник приватної автомайстерні підтвердив слова Добасихи. Справді, листопад — мертвий місяць на його підприємстві, отож він дозволив Янові та ще одному працівникові піти у відпустку. Яна бачив востаннє вранці першого листопада, коли той прийшов одержувати зарплатню. Ерліх загинув теж першого.
На думку міліції, власник автомайстерні говорив правду. Він би просто не зважився брехати. Крім кари, передбаченої в кодексі, це могло коштувати йому майстерні. Чоловік, напевно, здогадувався, що міліція розпитує його про Добаса у зв’язку з убивством під «Будинком Ваги». Адже про цей злочин гомоніло все місто.
Тим часом із Щеціна повернувся Влодзімєж Ковалевський. Рука в нього була забинтована. Він одержав у лікаря бюлетень на п’ять днів. Міліція тут же допитала лікаря. Той пояснив, що в Ковалевського глибока рана вище суглоба лівої руки. Нічого серйозного, однак у такому стані вести важкий автомобіль з двома причепами важко. Водій пояснював лікареві, ніби поранив руку у Щеціні, лагодячи машину. Першу допомогу йому надали ще там.
— Це не ножова рана? — запитав міліціонер, якому було доручено поговорити з лікарем.
Лікар посміхнувся.
— Усі рани, зроблені якимсь гострим предметом, подібні між собою. Ковалевський сказав, що спіткнувся й, падаючи, зачепився за якийсь шпичак. Хоча то міг бути й чийсь ніж.
Слідчий хотів викликати водія в комендатуру, а після допиту затримати його до остаточного з’ясування справи. Однак лейтенант Слівінська переконала колегу, що підозра, яка падає на Влодзімєжа Ковалевського, значно важливіша, й передчасний арешт може ускладнити подальше розслідування. Барбара вважала, що насамперед слід розібратися з Яном Добасом, а коли виявиться, що він не винен у смерті Ерліха, зайнятися колишнім в’язнем.
Пошуки Добаса не дали наслідків. Стало відомо, що путівки він ніде не брав. Не знайшли його і в материних родичів у селі. Не переховувався Добас і в приятелів.
Пощастило розшукати його дівчину — ту, що була причиною сварок з Ерліхом. Ельжбета Венгелик працювала санітаркою в лікарні. Тієї фатальної ночі чергувала. Уважний огляд маленької кімнатки, яку винаймала дівчина, показав, що там немає сторонніх. За Ельжбетою встановили нагляд.
Найближчого вихідного дня Ельжбета Венгелик винесла з лікарні чималий пакунок і подалася на вокзал. Дорогою кілька разів озиралась, ніби хотіла пересвідчитись, чи за нею ніхто не йде. На вокзалі купила квиток до Глухолазів. У сусідньому вагоні того самого поїзда поїхало двоє міліціонерів.
У Глухолазах дівчина повела себе ще дивніше. Спершу пішла до почекальні й просиділа там добрих дві години. Очевидно, пересвідчившись у тому, що за нею не стежать, через деякий час вийшла й подалась пішки в напрямку села Смолярня, що було кілометрів за п’ять від станції. Міліціонери опинились у скрутному становищі. Як не загубити панну Венгелик з погляду, але й не виказати себе? Адже не так-то легко стежити за кимсь на безлюдній дорозі.
Ельжбета Венгелик перед самим селом зійшла з дороги, обабіч якої потяглася Смолярня, принишкла й знову довгенько роззиралась, проте міліціонерів, які лежали віддалік за густим кущем шипшини, не помітила. Заспокоєна, рушила далі попід плотами. Дійшовши до великої, недавно відремонтованої хати, що належала Леонові Самселу, вона пірнула всередину.
Міліціонери хвилину обговорювали подальший план дій. Домовилися вийти з криївки. Санітарка поводила себе дивно. Або мала щось на сумлінні, або ж приїхала до
