Есесівські мільйони - Ростислав Феодосійович Самбук
— Так, — ствердив упевнено полковник. — “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? — Додав від себе єхидно.
Шліхтінг подумав трохи й запитав:
— Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… — і вказав на фотелі в кутку холу.
Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що збирався з думками, — наперед продумав розмову, просто дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього “хробака”. Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спокійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув — і це робило честь його проникливості, — що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.
— Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, — почав Гюнтер, — син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?
Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.
— Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвався Карлом Хагеном…
— Карл Хаген, журналіст, — ствердив Гюнтер. — Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?
Шліхтінг втягнув голову в плечі, примружився іронічно.
— Ви багато дозволяєте собі, мій молодий друже! — мовив з присвистом.
Гюнтер вів далі, буцімто й не чув відповіді:
— Все одно ви не одержали б ані пфеніга, бо Карл Хаген вирішив подарувати всю суму, яка лежить на рахунку, полякам на будівництво лікарні. В ім’я спокутування так званих есесівських гріхів… Щойно я був свідком його розмови з однією особою, гер полковник знає її. — Раптом зірвався ледь не на крик: — Їм, бачте, шкода мене, але вони впевнені, що я зрозумію цей жест і з радістю відречуся від своєї частини! — Він і справді вже вірив, що має право на ці гроші — звик вважати їх своїми. — Ніколи в житті!
Шліхтінг запитав:
— Ви знаєте першу частину шифру?
Гюнтер уже опанував себе.
— Дві цифри відомі полковнику, а перші дві знає Карл Хаген. Він вивідав їх…
— У кого?
— Е-е, ні… — засміявся Гюнтер. — Якщо ви дізнаєтесь, у кого, то виключите мене з гри.
— Скільки лежить на рахунку?
— Це вже ділова розмова. Я знав, що ми дійдемо згоди, — повеселішав Гюнтер. — Двадцять мільйонів марок.
— Двадцять! — Шліхтінг так і застиг у кріслі. — А він сказав мені: десять.
— І ви зійшлися?..
— Яке це має значення? Двадцять мільйонів!.. — Шліхтінг наче все ще не вірив. — Нас троє, і це виходить…
Гюнтер застережливо підніс руку.
— Людина, яка знає перші дві цифри, переконана, що ці гроші — власність четвертого рейху. Карл Хаген обдурив її, й тепер вона вимагатиме певних гарантій.
Шліхтінг поклав великі, як лопати, долоні на коліна. Мовив безапеляційно:
— Наша партія — ось хто створить четвертий рейх! Той чоловік мусить знати це. Ви з’явитесь до нього як представник партії. Ну й, — засовався в кріслі, — гадаю, ми й справді деяку суму…
— Кожному по п’ять мільйонів, — визначив Гюнтер рішуче. — Нам по п’ять і п’ять на рахунок партії.
— Це видається справедливим, — нарешті подав голос полковник. — Я за такий варіант!
Шліхтінг згодився. Було шкода віддавати десять мільйонів якомусь бурбонистому штандартенфюреру і юнакові, який не знає справжнього смаку грошей і, певно, одразу розтринькає їх. Але не міг не згодитись: кожен тримав іншого в руках, кожен залежав від іншого.
— Добре, панове, умовились, — сказав рішуче. — Але ж завтра о четвертій годині ми разом із Карлом Хагеном мали вилетіти в Цюріх. Раптом він запідозрить, що ми умовилися поза його спиною?
— Ну й що? — недбало махнув рукою Пфердменгес. — Послати його під три чорти, і все.
— Не так усе це просто, — поморщився Шліхтінг. — Він зчинить галас у пресі, що мені й моїй партії напередодні виборів, самі розумієте, ні до чого. Нарешті, може попередити чи шантажувати людину, що знає перші дві цифри.
Полковник підвівся.
— Доведеться прибрати… — мовив діловито, наче йшлося про щось буденне, скажімо, про купівлю пачки сигарет.
— Може, все ж домовитись з ним? — запитав Шліхтінг.
— Марна справа, — заперечив Гюнтер. — Я знаю його!..
Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав пошепки:
— Ну, прибрати… Але ж як?
Пфердменгес зареготав:
— Я знаю сто способів!
Шліхтінг відсахнувся.
— Але ж на нас одразу впаде підозра…
Полковник заходив по холу, заклавши руки за спину. Зупинився перед Гюнтером.
— Маєте ключі від “фольксвагена”?
Гюнтер дістав їх з кишені.
— Завтра вранці ні в якому разі не сідайте в машину.
— А-а… — зрозумів усе Шліхтінг. — Тільки б не вийшла на нас поліція.
— А ми забезпечимо собі алібі. Почнемо з того, що зараз спіймаємо таксі й твердо запам’ятаємо його номер…
…Пфердменгес сів поруч із шофером і всю дорогу розмовляв із ним. Розповідав, як полюють на левів у савані. Розплачуючись, запитав у водія, котра година. Той відповів.
— А мені здавалось, що нема й дев’ятої… — А коли машина від’їхала, мовив повчально: — Шофер підтвердить, що за три хвилини до десятої ми приїхали в “Корону”.
— “Фольксвагена” ще нема на стоянці, — зауважив Гюнтер. — Коли проїжджали, я подивився.
— Це відведе від нас усі підозри, — хрипко засміявся Пфердменгес. — На стоянці зафіксують час