Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

А втім, підполковникові Бородіну хотілося перевірити свої спостереження, свої висновки.

— Ось ви вперто захищаєте вбивцю, — сказав він дружині Бондаря. — По-перше, цим самим ви ніби спілкуєтеся з ним. А по-друге, ви загострюєте обставини, які привели до злочину. Ваш чоловік тільки що признався у всьому… Я бачу з виразу ваших очей, що ви не вірите? Але подивіться на чоловікове свідчення. Ось тут.

Він терпеливо чекав, поки вона читала аркуш, під яким стояв знайомий їй підпис.

— Виходить, і на вас лежить велика провина. Через вас це трапилося…

Слова підполковника Бородіна не відразу, здається, дійшли до її свідомості. Вона все ще була під впливом тільки-но прочитаного протоколу. І раптом, озирнувшись, запитала:

— Де він?.. Приведіть його! Якщо він убив, нехай сам і відповідає, а я… я ні в чому це винна. Приведіть його сюди зараз же!

Підполковник Бородін пообіцяв.

— Ми зробимо вам очну ставку.

На судовому слідстві, яке відбулося невдовзі після описаних подій, Бондар був викритий до кінця.

Ні про які ревнощі, звичайно, не могло бути й мови; Бондар убив свого колишнього товариша Сергія Коростильова заради грошей. Він довго і добре маскував своє справжнє обличчя навіть перед дружиною.

Дружина Бондаря виявилася непричетною до злочину, її навіть не притягали як свідка.

Щождо двірнички, то перед нею довелося вибачитись. Товариші з карного розшуку зробили це з задоволенням.

До залу входить високий елегантно одягнутий юнак. Вірніше, його вводять. І не тільки його. Ще троє таких, як він, і навіть молодших, входять до залу суду, оточені конвоїрами.

Високий тримається впевнено. Та ось він позирнув на місця для публіки і ніби здригнувся. Опустив очі.

На останній лаві сидить молода жінка з трирічним хлопчиком на руках, а поруч ще одна жінка, літня. У неї губи міцно зціплені, аж сині. Згорьованими очима дивиться вона на високого юнака, дуже схожого на неї. Це його мати. А молода — дружина.

За що ж судитимуть високого і тих, що сидять поруч з ним? У чому їх провина?

Що не кажи, а завжди сумно дивитися на таку картину. І, дивлячись на неї, думаєш не про наслідок, а про причину.

Поки триває судочинство над високим юнаком та його спільниками, повернемося, читачу, до тих днів, коли цей високий юнак ще не був ні батьком, ні одруженим, ні… підсудним. Не так і давно було це — лише чотири роки тому.

Дівчину з портфелем біля вхідних дверей школи зупинив високий юнак.

— Віра?

Вона його впізнала не відразу. Але, придивившись, згадала і старий двір, де вони раніше жили, і підлітків, з якими гралися. Так і є. Це він, Олег Кущ!

І в голові промайнуло: «Значить, він повернувся? Вже звільнений?»

— Як ти… виріс, — сказала юнакові Віра. — Давно приїхав?

— Сама знаєш, після амністії. А ти теж підросла нівроку. Красунею стала…

Він жартує, звичайно. Як же підросла, коли навіть у капелюшку Віра ледве-ледве досягає його плеча!

Олег спитав, чи дозволить вона провести її додому.

Досі Віра ще ніколи не ходила із сторонніми юнаками. Свої однокласники — то інша річ. Досить того, що сусіди і так уже жартома називають її «нареченою». Ні. Віра не хоче, щоб її проводжали. Хіба тільки трохи…

Олег розпитував, як вона вчиться, які за останній час бачила кінофільми.

А Віра тимчасом пригадувала. Перед тим, як його судили, Олег збирався одружитись. Про це розповідала його мати. Та й сам Олег не крився, він приводив наречену додому, і всі у дворі з цікавістю поглядали на «молодих». Пізніше, як уже Олега засудили, Вірині батьки говорили про його наречену, що вона правильно зробила, вийшовши заміж за іншого. Кому потрібен злочинець!

Віра до пуття не знала, за що його засудили, і, признатися, не дуже тим цікавилася. У школярки-восьмикласниці було чимало своїх власних справ.

Але тепер… Тепер Олег, бач, іде з нею в парі знайомою з дитинства вулицею Саксаганського. Він стрункий, красивий і такий уважний до неї. Так, Вірі дуже хочеться знати про Олега більше, ніж вона знає.

Ось уже й будинок, де вона живе. Віра зупиняється.

— Дозволиш… Я й завтра зустріну тебе?

Віра кивнула головою. Їй і самій хотілося довше бути з Олегом, розпитати, за що він потрапив під суд і як жив там, у далеких таборах.

Прощаючись, Олег попередив її:

— Батькам не кажи…

— Чому? — здивувалася Віра.

Він якось дивно посміхнувся.

— Хто я для них? Амністований злочинець. Сама знаєш, не дозволять нам… дружити.

Вірі тоді чомусь дуже стало шкода Олега.

«А може, він ні в чому не винен? — думала вона. — Може, постраждав даремно?»

На другий день вони знову зустрілися і домовилися наступного разу піти в кіно. А потім, дожидаючи сеансу, сиділи у фойє, і Олег із зворушливою відвертістю розповідав їй про свій злочин. То була, як казав Олег, випадкова історія. Якось увечері він з товаришем і ще кількома хлопцями, — декого з них він зовсім не знав, — пішли випити по кухлю пива. Буфетниця налила їм, а сама почала лічити гроші. Нікого з сторонніх у буфеті не було. Раптом хтось із хлопців по-змовницькому зашепотів:

— Дивіться, яка купа грошей! Налякаємо її?

І не встиг Олег отямитись, як один з їхньої