Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська
Передбачливий Шиньйон не став начищати до блиску скарбничку, аби вона й далі виглядала нещасним уламком чиєїсь жебрацької біографії. До часу...
Ізабелі, щоправда, для розваги показав цю коштовну іграшку, але вона зреаґувала на неї з відразою:
— Ти що — не розумієш, що якийсь умілець так нагадує людям про смерть? А я волію не думати про свій кістяк, який гупне у дзвін востаннє!
Відтоді скарбничку було сховано з очей.
До Парижа магараджі з'їжджалися щовесни, як на ярмарок марнославства, повиблискувати коштовностями при мудрих бесідах з європейцями та легко сіяти грошима, тому з'ява магараджі-віщуна була логічним потвердженням взаємного прийняття несхожих у своїй сутности культур. Наш удаваний індус під вечір одягав довгу сорочку, завивався у блискучого плаща, накручував на голові кренделі з парчевої тканини, сідав на килимок і ставив перед собою скарбничку. У винайнятім помешканні з трьох покоїв вікна були постійно завішані, дим від сандалових паличок сочився попід двері, а брак узвичаєного умеблювання (самі килими!) налаштовував клієнток — які передбачав саме їхню появу Франсуа — на таємничість, тривогу і внутрішнє занепокоєння. Зрештою, оповістка в денниках таке й обіцяла: «Ніхто краще за магараджу-віщуна Алі-Бен-Алі, професора окультних наук з Бомбею, не зазирне у ваше прийдешнє — утаємничене, тривожне, уражене вашим внутрішнім неспокоєм, щоб дати правдивий керунок вашим учинкам». При цьому якось не зважалося на те, що магараджі ніколи не займаються подібним промислом...
Перша ж охоча зімліла, як побачила, що кістки під щитком легко лучаться і розпадаються, а прийшовши до тями, відмовилася «зазирати у прийдешнє», та свої франки не вимагала.
Друга мадам просиділа добрих дві години; Франсуа дванадцять разів наставляв годинника, аби та вдосталь намилувалася, як кістяки луплять молотом, а потім вислуховував від балакучої обивательки приписи, що така атракція повинна і без віщування вартувати утричі дорожче. Вона забула, за чим приходила, так що свої віщувальні здібності Шиньйон не застосував.
Третя відвідувачка байдуже сприйняла підскоки кістяків, проте вимагала, щоб магараджа достеменно сказав, чи проживе вона у шлюбі до самого похилого віку і чи не з молодою офіціанткою пропиває чесно зароблені гроші її чоловік-лихвар. Франсуа заплющив очі і почав колихатися:
— Ваші роки, мадам, полічені і записані — я бачу числа дев'ять і п'ять; ваш чоловік має велике магнетичне притяжіння, воно вабить молодих, та він знає ваші безсумнівні чесноти і опирається звабам; я бачу вас обох — нікого третього...
— То він не знає про мого коханця? — звеселіло спиталася мадам.
Потім прийшла заплакана мадемуазель — чи повернеться її наречений, який узяв на вінчання сімсот франків, а оженився з іншою? Шиньйон заспокоїв: це тимчасове затемнення притомности, насправді наречений вважав, що бере шлюб з нею.
Ізабеля розуміла, що її партнер не помилився — жінки товклися в покоях з ранку до ночі і всі виходили щасливі й потішені. Проте їй було не до шмиґи своє другорядне становище — з такою красою і хистом не сидять за спиною фальшивого магараджі. Але гроші множилися. Це була певність того, що одного ранку магараджа лишиться при своєму несамовитому годиннику, та без жодного франка й Ізабелі.
3.еодор Козобродський вважав, що першорядну ролю грає сліпе щастя і воно стоїть за плечима пестунчиків долі. Сам же він мусів того щастя доскакувати, продираючись крізь терни людської незичливости, особливо образливої, коли йдеться про освічування темних і байдужих до набутків культурного обширу. Жадаючи утвердитись європейського типу вченим, Теодор написав і видав своїм коштом книгу «Культ високого слова», в якій піддав ганьбі тих своїх колег, що невміло сопіли за катедрою, голосили віршами чи речитативно виспівували лекції, мимрили собі під носа або кричали так, що полошилися на Краківськім ринку старі перекупки. Він збагатив свою книгу міхом прикладів новочасного красномовства, користуючись здебільшого джерелами з країни найдотепніших промовців — Франції. У великій пригоді йому стала книга двох паризьких адвокатів — Раймонда Нессесера та Ліонеля Кастора, яку таємно переклав для професора тихий путящий студент. Одна біда: ті кляті жабоїди, виявляється, збиткувалися зі своїх «золотоустих», а студент не завдав собі труду пояснити Теодорові, який усі висміяні звороти помістив за зразки високого ораторського смаку...
Козобродський, спочатку потішившись, що книгу розкуповували, як підсмажене насіння, за три дні сам оббігав усі крамниці, забираючи рештки накладу. Колеги викликали його на суд чести за неприхований плаґіат, додавши до цих звинувачень ще й фантазійні висліди з історії рідних теренів.
За овальним столом сиділи переважно літні чоловіки, яким не дуже хотілося бештати Теодора, але їхні молоді колеги вимагали крови (вони зайняли місця попри стіни).
Щоб ви не знудилися від переказу питань і відповідей, знайте: Козобродський
