Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Так.

— І все спалили?

— Так.

— І рукопис?

— І рукопис.

— Чому ви не сповістили мені, що все зробили? Я мало не вмер від хвилювання! І де ви були ці два дні?

— Розслідував справу. Гаррі, чому скринька була в роздягальні фітнес-клубу?

— Що ж, це вам може видатися дивним… Після вашого приїзду до Аврори, тоді, в березні, я злякався, що скриньку може знайти ще хтось. Подумав, що на неї може натрапити будь-хто — якийсь безцеремонний відвідувач або прибиральниця. І вирішив, що ліпше заховати мої спогади в іншому місці.

— Ви їх заховали? Але ж це свідчить про вашу провину. А рукопис… То були «Початки зла»?

— Так. Найперший варіант.

— Я впізнав текст. Заголовка там, правда, не було…

— Заголовок з’явився згодом.

— Ви хочете сказати, після зникнення Ноли?

— Так, але облишмо цей рукопис, Маркусе. Він проклятий, накликав на мене саме зло, і ось результат: Нола загинула, а я за ґратами.

Якусь хвилю ми мовчки дивилися один на одного. Я поклав на стіл пластиковий пакет із сьогоднішньою посилкою.

— Що це? — запитав Гаррі

Замість відповіді я дістав плеєр з мікрофоном для запису. І поставив перед Гаррі.

— Лихий би вас ухопив, Маркусе, що ви оце творите? Тільки не кажіть, що зберегли цей чортів пристрій…

— Авжеж, Гаррі. Я беріг його мов зіницю ока.

— Заради бога, заберіть його!

— Та не лютуйте, Гаррі…

— А що ви хочете з цим робити?

— Хочу, щоб ви розповіли мені про Нолу, про Аврору, про все. Про літо сімдесят п’ятого, про вашу книжку. Мені треба знати. Мусить же десь ховатися та клята правда.

Він сумно всміхнувся. Я ввімкнув запис, і він почав говорити. Дивне то було видовисько: у кімнаті для побачень із пластиковими столами, де чоловіки зустрічалися з дружинами, а батьки з дітьми, я зустрівся з моїм давнім учителем, і він розповідав мені свою історію.

Того дня повечеряв я рано, повертаючись до Аврори. Мені не хотілося відразу їхати до Гусячої бухти, сидіти самому в тому величезному домі, тому після вечері я подався вздовж узбережжя. Сонце сідало за обрій, океан мерехтів, усе було добре. Я поминув мотель «Морський берег», гай Сайд-Крік, Сайд-Крік-лейн, Гусячу бухту, проїхав Аврору і дістався до берега Ґранд-біч. Підійшов до води, а потім сів на камінні, щоб помилуватися народженням ночі. Вдалечині в дзеркалі хвиль танцювали вогні Аврори; до мене долинав галас чайок, дудоніли імлисті сурми маяків, в кущах довкола мене щебетали соловейки. Я ввімкнув плеєр, і в пітьмі пролунав голос Гаррі:

Знаєте берег Ґранд-біч, Маркусе? Перший пляж Аврори, якщо їхати з Массачусетса. Часом я їду туди, як сідає сонце, і дивлюся на міські вогні. І думаю про все, що сталося там упродовж останніх тридцяти років. На тім березі я зупинився, коли вперше приїхав до Аврори. Це було 20 травня 1975 року. Мені було тридцять чотири. Я прибув із Нью-Йорка, щоб узяти долю в свої руки: покинув усе, звільнився з посади вчителя літератури, зібрав усі свої заощадження і вирішив спробувати себе в ролі письменника, тобто знайти затишну місцину в Новій Англії і написати роман, що про нього мріяв.

Спершу хотів був винайняти дім у Мені, та один агент із нерухомості переконав мене обрати Аврору. Він розповів, що там є дім, про який тільки мріяти можна і який достеменно відповідав тому, що я шукав, а стоїть він у Гусячій бухті. Ледь під'їхавши до будинку, я відразу ж у нього закохався. То було те, що треба, — спокійний, первісний притулок, та й не такий уже віддалений, бо Аврора лише за декілька миль. Місто теж мені сподобалося. Тихо, мирно, дітлахи безтурботно граються на вулицях, рівень злочинності нульовий; куточок із поштової листівки. Дім був дорогий для мене, та агенція з нерухомості погодилася поділити оплату на два рази, і я подумав: якщо витрачати небагато, то зможу викрутитися. І я не помилився, бо те рішення змінило все моє життя: книжка, що я написав того літа, принесла мені багатство і славу.

В Аврорі понад усе мені подобалося те, що я хутко здобув особливий статус: в Нью-Йорку я був лише вчитель літератури і невідомий письменник, а в Аврорі — Гаррі Квеберт, письменник із Нью-Йорка, який приїхав сюди писати новий роман. Знаєте, Маркусе, ця ваша шкільна історія з Неперевершеним, коли ви, задля того, щоб бути на першому місці, всіляко ухилялися зіставлень із іншими людьми, — так ось, те саме сталося тут зі мною. Я був молодий, упевнений в собі, елегантний, привабливий, показний, освічений, та ще й поселився в чудовому маєтку, в Гусячій бухті.

Поки мешканці міста не знали мого імені, про мої успіхи вони судили з того, як я поводився і в якій оселі жив. Цього було доста: всі подумали собі, що я — нью-йоркська зірка, і я враз там зробився знаменитістю. В Нью-Йорку мене не цінували як письменника, зате відразу оцінили в Аврорі. Я подарував міській бібліотеці декілька примірників першої книжки, що взяв їх із собою, й, уявіть собі, цей жалюгідний стос аркушів, на який у Нью-Йорку ніхто й дивитися не хотів, в Аврорі у всіх викликав неабиякий захват. Це було 1975 року, задовго до інтернету й решти передових технологій, в малесенькому містечку штату Нью-Гемпшир, що шукало сенс свого існування і здобуло в моїй особі зірку місцевого масштабу, про яку завжди мріяло.

*

До Гусячої бухти я повернувся десь об одинадцятій вечора. Звернувши на посипану жорствою дорогу, що вела до хати, раптом угледів у світлі фар чоловіка в масці, який притьмом побіг до лісу. Я загальмував і, заволавши, виліз із автівки, маючи намір наздогнати зловмисника. Аж погляд мій упав на яскраве