Чорна зоря - Еміл Вахек
Трампус покликав Голца.
— Зателефонуйте до криміналки, щоб мені негайно знайшли в університетській бібліотеці «Міміямби» Геронда. Запишіть. А як нема в університетській, хай візьмуть у публічній.
— Звеліть також оглянути Клубічкову бібліотеку, — порадив Соумар. — Не виключено, що той томик знайдете в нього з екслібрисом бідолашної Ліди.
— Не кажіть такого, пане професор, — обурено вигукнула Трекова. — Пан Клубічко не виносив од нас нічого, навпаки — я сама свідок, як він приносив мадам книжки.
— Тоді, мабуть, це були книжки, які він узяв у мене. На цього чоловіка давно треба було видати ордер на арешт, як на невловимого злочинця, що зібрав унікальну бібліотеку, не купивши жодного тому. Втім, люба пані Трекова, бачу, ви вже приготували постіль, і тепер нічого вашій пані лежати на тих незручних санітарних ношах. Підіть і скажіть, хай її несуть сюди.
15Сонну Салачову поклали на канапу. Біля неї сіла сестра-жалібниця.
Трампус і Соумар залишилися в холі, де панувала тиша, як у музеї. Трампус подумав: «Якби я зостався тут на хвильку сам — неминуче заснув би. А тоді могло б статися те, що в легенді про Вішну».
— Послухайте, дорогий професоре, — звернувся він до Соумара, — мені хотілося б…
— Ага, — засміявся Соумар, — я відразу про це подумав. Нарешті ми самі. Так що у вас на серці, золотко?
— Мені хотілося б почути од вас дещо про пана Тихого.
Соумар засміявся:
— Ви знаєте, я чекав цього запитання. Якщо, звісно, ви маєте на увазі нещасного актора Тихого з Брно.
Трампус кивнув.
— Мушу вам признатися, я знаю того юного красеня. Але досить поверхово.
— Де ви його бачили? У Брно?
— Ні, в цьому будинку. А потім на шосе біля Коліна.
— Як ви тут із ним познайомилися? Клубічко каже, що Тихий не належить до кола друзів пані Салачової,
— Так, не належить. Принаймні до того кола, котре я знаю. А познайомився я з ним тут випадково. Як вам уже відомо, я ходжу сюди працювати в саду. Звичайно показуюся Ліді, але іноді йду просто на кухню, беру ключ од сарая і чимчикую в сад із своїм причандаллям. У мене своє причандалля; тутешній садівник, як вам, певне, сказали, слабосилий, і всі його заступи й лопати з укороченими держаками. Минулої неділі я прийшов після обіду. В домі було тихо, наче там усе вимерло; я думав, Ліди немає, тож і поспішив просто по знаряддя— бачив, що сарай відчинено. Того дня я хотів попоратися на грядці за альтанкою. Це куточок пані Трекової, і Ліда туди майже ніколи не заглядає. Як же я здивувався, почувши, що там хтось розмовляє. «Алло, Лі-до!» — гукнув я і попростував до неї. Але було видно, що вона не в захваті од моєї появи.
Я знітився, побачивши її з молодим, дуже вродливим блідолицим чоловіком…
— …чорнявим, напрочуд поставним…
— Звідки ви знаєте? Але це справді так. Я б іще додав, не схоже було, що вона рада і цьому тет-а-тет.
— З чого це було видно?
— Ну… з усього. Ліда навіть не вважала за потрібне відрекомендувати мені того молодика. А коли він пішов, одразу прийшла до мене. Сказала, що вибачилася перед Клубічком за мігрень, а про відвідувача, хоч для вашого шефа мала мігрень, не прохопилася й словом.
— То звідки ж ви дізналися, що це був Тихий?
— Чисто випадково. У вівторок я машиною їхав за Колін до хворого. Смеркалося. В Празі у мене були ще справи, тож спідометр показував дев'яносто. Це максимум, який може дозволити собі такий підтоптаний пан, як я. Перед самісіньким містом на шосе з протилежного боку вискочило авто й мало не налетіло на мою машину. Розминулися ми буквально в останню мить; усе було б закінчилося обопільними вибаченнями або лайкою, якби не нагодився стражник. Він зупинив нас і почав читати нотацію. «Панове, не годиться їздити з такою шаленою швидкістю. А що, як дитина…» І так далі. Оскільки він мав рацію, я винувато слухав його докори, але оскільки поспішав, то молив бога, щоб свідомий страж порядку оштрафував мене й пустив до хворого. Той же, навпаки, вважав, що це дуже серйозний випадок, і попросив наші посвідчення. Я показав йому своє —їду, мовляв, до хворого. Другому водієві довелося складніше. Уявіть собі мій подив, коли я побачив, що біля молодої гарної жінки, котра вела авто, сидить незнайомець із Лідиної альтанки! Такого красеня запам'ятати неважко, і я його впізнав. Чув, як він пихато цідив крізь зуби: «Я — Їржі Тихий, артист опери імені Яначека в Брно». Але на стражника це не справило ніякогісінького враження. Між іншим, ви, мабуть, помітили, що чоловіки почувають якусь огиду до красенів… Але вернімося до суті — стражник хотів бачити посвідчення.