Необхідне зло - Абір Мукерджі

Автомобіль наблизився до воріт, і Арора вказав на маленьке віконце високо на стіні фортеці.

— А наш в’язень, здається, он там.

— Не в підземеллі? — запитав я.

Нагородою мені був розчарований погляд.

— Ми не варвари, капітане. Чого ви очікували? Чорної діри, як у Калькутті?

Водій зупинив авто у запилюженому внутрішньому дворі. Арора залишився внизу, а нас солдати провели вузькими спіральними сходами до маленької кімнати майже без меблів. У одній стіні було вузеньке віконце, крізь яке падали промені світла. Солдати пішли шукати майора Бхардваджа.

Із вікна можна було побачити два храми на протилежному боці річки. Перший був огороджений міцними мурами і являв собою велику білу мармурову будівлю з шикарним скульптурним шпилем, характерним для індуїстських храмів. Вона мала два поверхи, і стіни її були вкриті різьбою. Трохи подалі лежали руїни меншої, простішої споруди. Саме цієї миті до більшого храму під’їхав синій роллс-ройс і зупинився під муром. Більше нічого побачити я не встиг, бо двері за спиною відчинилися й увійшов майор Бхардвадж.

Майор був людиною кремезною, з армійськими вусами і веселий, як той покійник у моргу. Він явно не дуже радий був нас бачити.

— Джентльмени,— ввічливо привітався він.— Полковник Арора проінформував мене про ваші повноваження. Я так розумію, ви хотіли б допитати в’язня.

— Таке бажання й магараджі,— уточнив я.

— Добре,— кисло погодився майор.— Сюди, будь ласка.

Бхардвадж повів нас до важких дерев’яних дверей, що перекривали кам’яний коридор, і кивнув охоронцю, який стояв біля них. Той зняв залізного ключа з кільця на паску, відімкнув замок і відчинив перед нами двері. Полковник Арора має рацію. Вони аж ніяк не варвари. Кімната була чистою і зручною, можна було навіть помилуватися видом за річкою. Її цілком можна було б прийняти за номер готелю, якби не ґрати на вікні та не вартовий біля дверей. Це було першою несподіванкою. Друга була ще більша.

Зі стільця за столом підвелася молода жінка років двадцяти із коротко підстриженим волоссям. До нашого приходу вона щось писала. На ній була проста блакитна курта і білі просторі штани. Обведені чорним очі насмішкувато дивилися на Не Здавайся. На безжального терориста вона аж ніяк не була схожа. Скоріше вже на принцесу. Принаймні, була б, якби мала на собі прикраси.

— Це саме та кімната, яка нам потрібна? — поцікавивсь я.

Майор Бхардвадж розреготався.

— Саме так, запевняю вас. Ця жінка спричинила у королівстві більше клопоту, ніж усі інші від часів великих моголів.

— А ім’я вона має?

— Маю,— голосно заявила дівчина,— хоча й не розумію, навіщо воно вам.— Вона повернулася до майора і продовжила: — Невже справи зайшли так далеко, що офіцерам Англо-Індійської діамантової корпорації вже дозволено допитувати заарештованих у Самбалпурі?

— Запевняю вас, міс,— відповів я,— що не маю ніякого відношення до Англо-Індійської діамантової корпорації.

— А ваш приятель? — кивнула вона на Не Здавайся.— Чому він убраний так, ніби щойно зійшов із пароплава?

Я покосився на Не Здавайся у парадній формі. На обличчі у нього застиг особистий вигляд — так буває, коли його представляють гарненькій жінці, чи то ба, будь-якій жінці,— щось середнє між здивуванням щойно народженого цуценяти і переляком дитини. Варто було йому побачити особу протилежної статі, як він німів, неначе та риба. Не скажу, щоб це мене дуже тішило, враховуючи, що прийшли ми сюди допитати дівчину.

— Це Банерджі, він поліцейський,— пояснив я.— І також не має нічого спільного з компанією.

— А ви? Хто ви такий? — не вгамовувалася вона.

— Мене звуть Сем Віндгем. Я тут у відпустці. А тепер, на мою думку, буде справедливо, якщо ви назвете своє ім’я.

Вона нічого не відповіла.

— Це Бідіка,— втрутився майор Бхардвадж.— Шрейя Бідіка. Учителька в самбалпурській школі, та нехай вас це не введе в оману, бо вона ще й провідний агітатор проти магараджі.

— Приємно познайомитися, міс Бідіка,— вклонивсь я.

На ввічливі слова вона не звернула уваги.

— Якщо ви не є представниками Англо-Індійської діамантової корпорації,— сказала вона,— навіщо я вам? Спробую здогадатися: ви юристи, яких запросив диван до нашого маленького королівства, щоб переконатися, що все відбувається по закону і справедливості.

— Не зовсім так,— відповів я.— Я детектив. Ми із сержантом маємо невеличкий досвід у розслідуванні вбивства, тож Його Високість магараджа вирішив, що ми будемо корисними у вашій справі.

— Так, батько нації може бути дуже дбайливим,— пхикнула вона.

— Мені сказали, що більшість заарештованих не скаржаться.

— Більшість заарештованих виросли з думкою, що він бог. Як же вони наважаться скаржитись на божество?

— А для вас, бачу, це не є проблемою. Ви не вважаєте його божеством?

— Ну,— криво посміхнулася вона,— продажний він точно не гірше за богів, але ті не старіють, на відміну від нього.

— І ваші друзі-конгресмени вважають, що в Самбалпурі без нього буде краще? Еге ж?

— Я не конгресменка,— палко заявила вона.— Партія конгресу провадить політику невтручання в управління королівствами.

— Як і британський уряд,— зауважив я.— Проте я тут і ви тут. Може, обидві ці організації мають різне тлумачення невтручання?

Вона усміхнулася, і я помітив, як трохи розслабилися її напружені плечі. Я опустився на ліжко і жестом запросив її сісти. Не Здавайся залишився незграбно тупцяти біля дверей.

— Чи відомо вам, чому вас заарештовано?

— Офіційної причини не знаю.

— Але здогадуєтесь?

— Можу припустити, що це якось пов’язано із убивством ювраджа в Калькутті.

— Чи вам щось відомо про цей злочин?

— Нічого.

— Але те, що хотіли б скинути королівську родину з трону, заперечувати не будете?

— Аж ніяк. Та до цього навряд чи можна наблизитися, убивши ювраджа.

— Ні? — Я удав, ніби щиро вражений.

— Авжеж ні. Якби ви хоч щось знали про Самбалпур, ви б не питали. Крім того, цієї мети можна досягти лише коли люди прокинуться. Коли вони отримають освіту.

— Освіту? — не витримав майор Бхардвадж.— І яку ж освіту, міс учителько, дає людям ваша брехня?

— Ми говоримо правду,— різко заперечила вона.— Ми відкриваємо людям очі.

— Як? — не відступав майор.— Наповнюючи їхні серця отрутою? Можете мені повірити, такі, як ви, отримують по заслугах.

Міс Бідіка повернулася до мене.

— Ось бачите, містере Віндгем, до тих, хто не