Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

Жінка полегшено зітхнула. Тепер треба було б сказати йому кілька слів співчуття, але вона вирішила: це не має сенсу. Так чи так, ювелір сплатив їй дуже мало, і з його боку то був бридкий учинок. А зараз, із цим жахливим шрамом, спітнілим червоним обличчям і смердючим віддихом, він здавався їй просто нестерпним. «І як я могла з ним?.. — подумала жінка з огидою. — А він ще й жаднюга!»

Підвівшись, вона попрощалась і пішла. Ювелір навіть не намагався її затримати, похнюплено супроводив до передпокою і старанно замкнув за нею двері.

Ввечері Моніка зателефонувала Казимирові й про все розповіла. Він трохи подумав, а потім задоволено відповів:

— Ось бачиш, шахрайство не пішло йому на користь. Як то кажуть — не копай іншому ями, бо сам упадеш. Він перехитрив тебе, а його перехитрили інші. А де саме тримав монети — не розповідав?

— Я не питала. Та й що було питати — монет однаково вже немає.

— Теж вірно. Але запам'ятай: якщо іншим разом захочеш щось продати, порадься з людиною, якій довіряєш. Тобто — зі мною! — розреготався він. — Домовились, люба? Слухай, а чи ти часом не спитала ювеліра, який був зовні той злодій?

— Спитала… — здивовано підтвердила вона. — Звідки ти знаєш?

— Цілком зрозуміло — ми ж там були вдвох з тобою. Ти його не грабувала — отже, тобі неодмінно мало спасти на думку, що це міг зробити я.

— Не верзи дурниці! — відповіла Моніка, засоромившись. Добре хоч, що вони розмовляли по телефону, а не віч-на-віч.

— Ну і який же в нього був вигляд, у того бандита? Подібний до мене?

— Ні. Він був маленький і рудий. Владек сказав, що цей злодюга йому чимось нагадав щура.

— Це вже мене радує, бо від щура в мене немає нічого, — відповів Казик, і в голосі його відчувалась іронія. Потім він змінив тон: — Слухай, може, ти заскочила б до мене? Я лишився сам. Данута поїхала до батьків і повернеться лише післязавтра.

— Добре, — розчулилась Моніка. — Неодмінно приїду.

В суботу, одинадцятого липня, як і два попередні дні, стояла надзвичайна спека. Хто тільки міг — утікав з міста на село, до води, світ за очі, аби далі від розжарених стін і вуличної задухи. Ночі теж не приносили сподіваної прохолоди, термометри в квартирах уперто не бажали спадати нижче за тридцять градусів.

Темно-зелений «фіат-125» із обдертим правим боком і зім'ятим крилом повільно виїхав з лабіринту варшавського району Праги, прямуючи за місто. В машині сидів лише водій. Незважаючи на нічну пору, він був у темних окулярах і з незрозумілих причин вважав за потрібне навіть у таку задуху натягти куртку з піднятим коміром і спортивну шапку. Машиною він керував спокійно, на тих, хто його випереджав, не звертав особливої уваги, просто їхав обережно, та й годі. Інколи здавалося, що він взагалі нікуди не поспішає.

«Фіат» звернув праворуч, на польову дорогу, потім звертав ще кілька разів, то в один бік, то в другий, минув якусь ферму, плантацію смородини, аж поки опинився в лісі. Цей ліс не йшов прямісінько вздовж головної автостради Варшава — Гданськ, а розташувався трохи збоку; до того ж був не густий і тягся смугою на кільканадцять або й більше кілометрів. Машина з певними труднощами просувалася вперед піщаною дорогою. Фари слабо освітлювали лише найближчі кілька метрів, і навряд чи хтось міг здалеку побачити проміння фар. Та водієві, здавалося, саме це й потрібно.

Ліс раптом розступився, відкриваючи невелику галявину. На ній стовбичили руїни споруди, яка нагадувала старовинний замок; поряд лежали величезні, вкриті мохом, порепані брили; між ними проросли кущі й висока трава. В нічній темряві вони здавалися чорними. На буйній зелені не було слідів перебування людини — жодних недопалків, банок, паперу, пляшок, поліетиленових пакетів, словом — усього того, чим туристи полюбляють «прикрашати» свій побут на так званому лоні природи. Це лоно було чистим, здичавілим і навдивовижу буйним.

Але водій у темних окулярах не милувався галявиною, квітами й деревами — він тут був не вперше. Водій вийшов з машини, кілька хвилин постояв, дослухаючись до лісової тиші. Потім, заспокоївшись, витяг з машини невеличку торбу, кишеньковий ліхтарик та в'язку ключів і, тихенько ступаючи м'якою травою, підійшов до замшілих брил, обминув їх півколом, присвітив і заходився щось шукати. Зрештою таки знайшов. Це були майстерно замасковані маленькі дверцята. Водій узявся їх відмикати, користуючись аж кількома хитромудрими на вигляд ключами. Коли відімкнув, з отвору війнуло холоднечею. Водій прослизнув туди й зачинив за собою двері.

Він опинявсь у великому підвалі з міцним кам'яним склепінням і мурованими стінами, повісив ліхтарика на гачок, досить сильний промінь вихопив з темряви простеньке вмеблювання: стіл, два стільці й невеличкий сейф, що, наче банківський, мав замок із шифровим пристроєм. Вікон не було, проте звідкись сюди потрапляло свіже повітря, а від стін і долівки лише трохи тхнуло вологістю.

Водій поклав торбу на стіл, з внутрішньої кишені піджака витяг дуже оригінального за формою ключика. Підійшовши до столу, він обернувся до сейфа, набрав чотири цифри, потім устромив ключика в ледь помітний отвір і відчинив. Кілька секунд він нічого не торкався, лише милувався вмістом сейфа, перебігаючи поглядом від однієї шухляди до іншої. Нарешті висунув найнижчу — й відразу щось замиготіло, заблищало, заясніло всіма кольорами. Водій посміхнувся, наче коханці, пречудовій колекції діамантів та інших коштовних камінців. Його улюблені сапфіри блакитного з фіолетовим відтінком кольору лежали в окремій коробочці на оксамитній підстилці. Окремо лежав і найкоштовніший у колекції світло-зелений смарагд. Рубінів було два: круглий і видовжений, вони скидалися на краплини крові. Крім того, на нижній полиці було вміщено кілька темно-червоних гранатів і ще десяток менш цінних каменів — топазів, аквамаринів, турмалінів — та великі необроблені уламки агату, малахіту і фіолетового аметисту.

Водій не міг одірвати погляду від цього багатства, пестив його очима, торкався пучками, наче побоювався, що необережний доторк пошкодить камінці, хоча відмінно знав, які вони тверді. Нарешті він