Іспанський варіант - Юліан Семенов
Штірліц, Вольф і Ян — зі шрамом на лобі, ще блідий після недавнього поранення (новий, 1938 рік він зустрічав у госпіталі) — сиділи в сосновому лісі, напоєному смолистими пахощами, сиділи так, щоб бачити всіх, хто міг підійти до річки, а їх щоб ніхто не міг помітити: ліс був молодий, посаджений, густий. У сумках Штірліца й Пальми вже лежало по кілька маленьких форелей. Кусаючи травинку, Вольф говорив:
— Потрібні або технічні дані нового «месершміта», або, ще краще, сам літак. Це просить Москва. Після того, як Ян провалив Вельтена, фашисти зрозуміли, що настав час випробувати свою нову техніку, а не шахраювати, продаючи чужий мотлох… А нова техніка в них, кажуть, дуже серйозна.
— Треба купувати когось із пілотів, — сказав Пальма.
Штірліц похитав головою:
— Мені доручено стежити за пілотами. Лерст «віддав» мені весь легіон «Кондор».
— Між іншим, він резидент гестапо тільки в Іспанії чи і в Португалії теж? — спитав Вольф.
— Ні, питання з Португалією ще не розв'язане. Я повідомив би по своїх каналах. Пілота нам купити не вдасться. Тут добірний склад.
— Що ти пропонуєш? — спитав Вольф.
— Охорона аеродрому не така вже й сильна, — мовив Штірліц.
— Ти маєш на увазі наш десант?
— Авжеж.
— Ну, а таких, що вагаються, — вів далі Ян, — серед льотчиків нема?
— Я таких не знаю, — відповів Штірліц, — якщо виявиться такий хиткий, то його негайно відвезуть до Німеччини, а там його лікуватимуть від вагань у концтаборі.
— А якщо нам спробувати зробити такого хиткого? — запропонував Ян.
— Це вже цікаво, — сказав Вольф.
— Хоча й дуже рисковано, — додав Штірліц.
— Але ми ж тут зайняті не класичним балетом, — сказав Ян.
— До речі, про балет, — озвався Вольф, передаючи Яну пласку маленьку коробочку, схожу на жувальну гумку, — Це нова шифрувальна таблиця. Про всяк випадок… Якщо тобі доведеться зв'язуватися з центром безпосередньо — вийдеш своїм шифром.
Ян засунув таблицю в кишеню.
— Ні, — всміхнувся Штірліц, — так діла не буде. Зроби собі якийсь тайник, правда, при обшуку це не врятує.
— Добре, — поморщився Ян, — як це у вас кажуть, «кривий кінь вивезе»? Юстас, а пригадуєш того льотчика, що базікав про месер на прийомі?
— Це було ще до твого поранення?
— Звичайно.
— У тебе хороша пам'ять…
— Журналістська, — скромно відповів Ян, — а взагалі частіше хвали мене — я це люблю… Що являє собою цей Манцер?
— Покидьок. Є така категорія людей — «сильні покидьки».
— Я зараз спробую, — сказав Ян, — намалювати вам його психологічний портрет. Якщо ви погодитесь зі мною — тоді ми, вважайте, виграли партію…
— Малюй, — погодився Вольф.
— Юстас каже — «сильний покидьок». Це добре, що він сильний покидьок. Такі розвалюються ще скоріше, ніж покидьки звичайні. Сильний, відчуваючи, що він втрачає — а сильному завжди є що втрачати, — піде на будь-яку зраду, аби тільки зберегти ті блага, які він здобув силою.
Штірліц ліг на теплу землю, вкриту густою травою, і закинув руки за голову.
— Говори далі, — мовив він. — У твоїх міркуваннях є щось цікаве. Тільки зваж на те, що я зробив Манцера своїм другом, — він став інформатором СД. Після того прийому в Кессельрінга.
— Він легко пішов на це? — спитав Вольф.
— Як дитя.
— Тим більше я на правильному шляху, — сказав Ян. — Офіцерський корпус, кодекс честі, нелюбов армії до СС — він мав право послати тебе в задницю. І Ріхтгофен підтримав би його. Отже, або він шукає пригод і його приваблює можливість узнати те, що дано взнати іншим, або він чимось скомпрометований — більшим, ніж те базікання на прийомі.
— Це все? — спитав Штірліц, не підводячися з землі. — Якщо це все, то твій психологічний портрет неповний. Він іще може бути істинним наці, переконаним наці, тому він легко так погодився бути другом СД. Ти це відкидаєш?
— Але ти ж сам чув, як він говорив про рейх: «Податки витискують швидкість».
— Це дрібниці, — відповів Вольф. — Він говорив правду. Він з їхньої еліти, йому можна говорити правду, навіть підсміюватися над рейхом йому дозволено.
— Щодо еліти тут складніше, — мовив Штірліц. — Його батько комерсант, зв'язаний з іноземними фірмами. Таких у рейху не люблять…
— Ось ти й відповів замість мене, — посміхнувся Ян, — ти сам не помітив, як відповів замість мене.
— Мабуть, усе-таки помітив, — озвався Вольф. — Юстас чоловік спостережливий.
— Ну, гаразд, — ніби розмірковуючи сам з собою, сказав Штірліц, — ну, припустімо, ми розкопаємо щось на батька Манцера… А як поведеться син?
— Апостоли і ті відрікалися, а цей — далеко не апостол, — сказав Вольф.
— Я можу через моїх швейцарських колег-газетярів організувати дещо для Манцера, — мовив Ян.
Штірліц підвівся з землі, з хрускотом потягся і запропонував:
— Гаразд, ходімо ловити рибу, зараз добряче клюватиме, сонце сідає…
… Повернувшись з риболовлі, Штірліц заглянув до Хагена й сказав йому:
— Послухайте, друже, я давно хотів спитати вас: пригадуєте, на прийомі в Кессельрінга я зачепив базіку льотчика? Я вам ще тоді показав його і попросив звернути на нього увагу. Пригадуєте? Манцер.
Штірліц знав хворобливе самолюбство Хагена, і він умів бити в одну точку, коли мав з ним діло.
— Пригадую, — відповів той. — А що?
— Нічого. Абсолютно нічого. Надійшли сигнали, що він останнім часом багато п'є, тільки й усього, я запарився із своїми справами, а якщо у вас є час і можливість — постежте за ним. А потім посидимо над його справою разом. Як?
«Партайгеносе Лерст!
Проведена мною робота дає підстави звернути Вашу увагу на підполковника В. Манцера. Нестриманість у розмовах і надмірне пияцтво змушують мене просити вашої санкції на встановлення зовнішнього спостереження за названим вище військовослужбовцем.
Хайль Гітлер!
Ваш Хаген»
Штірліц переглянув цю записку перед тим, як Хаген мав нести и до Лерста.
— Розумно, — сказав він. — Дуже розумно. Перевірка ще ніколи й нікому не заважала. Правда, Лерст може зажадати фактів. У
