Есесівські мільйони - Ростислав Феодосійович Самбук
Боже мій, де ж Гюнтер?
Той з’явився, коли противитися сну не було ніякої сили, — принаймні так думала Аннет, — визирнув із-за кущів, що росли під гаражем, і обережно огледівся.
Дівчина провела долонями по обличчю, відганяючи сон. Гюнтер подавав якісь знаки, вона не одразу зрозуміла, чого він хоче, та, нарешті збагнувши, продерлася крізь зарості і шаснула до хвіртки.
— Давай… — прошепотів Гюнтер. Він приставив до хвіртки садову драбину, вліз на неї й подав Аннет руку. Дівчина за кілька секунд була в саду.
— Що?.. — запитала.
Гюнтер потягнув її в хащі за гаражем.
— Карл там, — кивнув на віллу.
Аннет хотіла пояснити йому,1 що відчувала Кар-лову присутність, була впевнена, що знайдуть його, та не могла вимовити жодного слова, лише очікувально дивилась великими вирластими очима.
— Монах замкнув його в підвалі, — пояснив Гюнтер. — Можна покликати поліцію, та зчиниться галас, а це небажано. Ти мені допоможеш. Святий отець хропе в альтанці, в нього пістолет у задній кишені штанів, треба його роззброїти й дістати ключі.
Аннет весь час кивала.
— Я пролізу в альтанку! — запропонувала рішуче.
— Так, — ствердив Гюнтер. — Зараз ми обдивимося і все вирішимо.
Йшли до альтанки асфальтованою доріжкою, безшумно, й Аннет намагалася ступати в слід Гюнтерові. Зігнувшись, пролізли до дверей, Гюнтер зазирнув у вузький отвір. Роздивився. Обернувся до дівчини, прошепотів ледь чутно:
— Спить у піжамі. Брюки там… — кивнув непевно. — Я сам…
Не встигла Аннет щось сказати, як він підвівся, плавним рухом відчинив двері й зник у альтанці.
Отець Людвіг спав, солодко сопучи й підклавши руку під щоку. Гюнтер проминув його, присів за стільцем, на якому висіли штани, витяг пістолет. Гарний нікельований вальтер. Зняв із запобіжника, пересмикнув, про всяк випадок вганяючи патрон у канал ствола.
Тепер — ключі. Сутана монаха висіла мало не поруч — обмацав кишені, та ключів не знайшов. Чорт, доведеться підвести ченця. Не бажано, та що вдієш!
Гюнтер став над монахом, тицьнув пістолетом у груди. Отець Людвіг одразу розплющив очі, хотів скочити, та Гюнтер штовхнув його назад.
— Спокійно, святий отче! — наказав. — І не здумайте галасувати, якщо не бажаєте одержати кулю. Де ключі?
— Я-які ключі?.. — почав монах, загикуючись. — Чого ви х-хочете від мене?
Гюнтер махнув рукою Аннет.
— Обшукай його!
Ченець сповз із тахти.
— Я не маю звички тримати вдома гроші, й ви нічого не знайдете…
Аннет засунула руку під подушку, витягнула низку ключів.
— Встати! — скомандував Гюнтер. — І без жартів, все одно вас ніхто не почує! Продовжимо розмову в домі…
Отець Людвіг покірно рушив до вілли. Хотів зайти до вітальні, та Гюнтер підштовхнув його до сходів.
— Туди… туди… — мовив насмішкувато, — я хочу, щоб ви самі звільнили свого в’язня.
— Якого в’язня? — зарепетував монах. — Я нікуди не піду, і ви не маєте права!..
— А ви мали право посадити під замок нашого товариша? Не вийшло, святий отче! Дрорахувались… Ну! — тицьнув дулом пістолета в спину. — І без фокусів!
Монах якось одразу обм’як і почав покірливо спускатися до підвалу. Там, у кам’яній кімнаті, Гюнтер не відмовив собі в задоволенні поставити його в позу, яку бачив у багатьох поліцейських фільмах, — обличчям до стіни, руки над головою.
— Відчини! — вказав Аннет на двері.
Та дзенькнула низкою, добираючи ключ, а Гюнтер стояв з піднесеним пістолетом і думав, що варто натиснути на курок, поворушити пальцем, і нема монаха, може, навіть не встигне зойкнути, не відчує болю, і все залежить від нього, від його бажання, витримки, нервів, секундного спалаху роздратування: є людина й нема її, людина у повній залежності від нього, і це відчуття зверхності, своєї переваги, навіть безкарності так переповнило його, що пошукав дулом місце під лівою лопаткою монаха — де серце, й ледь не вистрелив, аж палець спітнів.
Аннет дібрала ключ, відчинила двері. Й закричала. Гюнтер ступив до неї. Скориставшись з цього, монах кинувся до сходів. Гюнтер метнувся за ним, підставив ніжку, отець Людвіг покотився по підлозі й заверещав, наче його вбивали.
Гюнтер зло пнув його ногою.
— Ану, вставай, паршива свиня, і якщо…
Ченець підвівся, стояв із задертими руками, зиркав зацькованим вовком. Гюнтер дав йому коліном під зад і штовхнув до кімнати, звідки лунали голоси Аннет і Карла.
У дверях зупинився, вражений: Карл стояв під стіною з задертою рукою, прикованою сталевими наручниками до високо забитої скоби.
— Ого!.. — тільки й мовив Гюнтер. Зло вдарив монаха в спину. — Ну, швидше! Аннет, дай йому ключі.
Отець Людвіг тонкими, дряпіжними пальцями взяв низку. Вибрав ключ, відімкнув сталеве кільце на Карловій руці. Той одразу знеможено сів на підлогу.
— Дайте мені води…
Отець Людвіг заметушився.
— Зараз… зараз…
— До стіни! — наказав Гюнтер. Він уже знав, що саме вчинить, це було не тільки необхідно, а й справедливо — око за око. Примусив монаха задерти руку, клацнув наручником, побрязкотів ключами й заховав до кишені. Мовив глузливо: — Доведеться вам, святий отче, трохи відпочити на самоті…
Монах заволав:
— Я стара й хвора людина і не витримаю!
— Здоровий як віл, витримаєш! — Гюнтер нахилився над Карлом. — Як тобі?
Аннет принесла води. Карл жадібно випив повний кухоль. Хотів підвестися, однак ноги в нього тремтіли, і Гюнтер підвів його.
Карл погрозив ченцеві кулаком, вигукнув:
— Ну, жабо, чия взяла?.. Він, — пояснив друзям, — виявляється, нічого не знає про шифр, але швидко збагнув, чим тут пахне. Заманив мене сюди і намагався дізнатися, кого ми розшукуємо. Грішми запахло, брудні