Акротірський шпигун - Вольфганг Шрайєр
— Так, сер, — відповів я, — дякую, сер.
— Ваше відрядження негайно скасовується. Сьогодні ж ви маєте повернутися до своєї військової частини. Можете йти.
— Алло, Роджер, — гукнув Білл Шотовер, ударивши, мене своєю важкою лапою по плечу. — От добре, що ти знову тут. Тепер нашому тиловому життю прийшов кінець! Ходімо зі мною, старина.
Він завів мене до свого приміщення, де висіла карта Сінайського півострова. Це було у вівторок, тридцятого жовтня; майже цілий тиждень минув, поки армійські бюрократи знову приписали мене до моєї частини.
— Вчора, — сказав Білл, — південне крило ізраїльських військ з прикордонного району Ель-Кунтілла-Ейлат клином врізалося на захід, щоб з'єднатися з загоном парашутистів, який приземлився за п'ятдесят кілометрів на схід від Суеца. Сьогодні перейшов у наступ центральний ударний клин — через нейтральну зону Ель-Ауджа. А на півночі вже відрізають район Гази. Тобі ясно, що там діється?
Він начиняв мене оперативними подробицями, поки десь близько шостої години вечора радіо повідомило про втручання в цей конфлікт англо-французьких збройних сил. Білл звелів вишикувати роту й виголосив перед нею енергійну промову. А на другий день о сімнадцятій годині сорок хвилин за середньоєвропейським часом наші бомбардувальники зробили перший бойовий виліт з Кіпру.
— Спершу ми розіб'ємо їх ущент, — пояснив мені Білл, — а потім спустимося на парашутах і зметемо докупи черепки.
Через п'ять днів дійшла черга і до нас. На світанку п'ятого листопада з кіпрських аеродромів один за одним піднялися в повітря важкі транспортні літаки, а на них — ми, парашутисти, як віслюки навантажені зброєю і боєприпасами. Глухо ревіли мотори. Ми вилітали з Акротірі, і мені хотілося востаннє поглянути на той фатальний горб; однак це виявилося неможливим, бо сидів я біля протилежного вікна. Видно було тільки гірський кряж Троодос, і я довго вдивлявся туди, де в якій-небудь повитій туманом ущелині ховалася Гелен Ругон, найнезвичайніша з жінок, яких я зустрічав у своєму житті.
Нас супроводжували реактивні винищувачі. Ми сиділи впритул один до одного, зі зброєю на ременях і з парашутними мішками за плечима; пахло мастилом, штучним волокном і потом. Наш двохсотп'ятдесятимильний політ до дельти Нілу тривав рівно годину, йому передувало безперервне стогодинне бомбардування з повітря, і ми сподівалися, що розбита на Сінайському півострові єгипетська армія не може чинити серйозного опору. 1 все ж у мене стислося серце, коли я побачив пінистий прибій внизу, численні рукави Нілу, мулисте мілководдя і по обидва боки каналу — великі соляні болота… Один за одним вистрибнули ми з люка, і одразу ж назустріч нам побігла земля. Раптом вона почала плюватися вогнем.
Ми були передовим загоном, який мав завдання. — захопити аеродром Гаміл, розташований на північний захід від Порт-Саїда. Будівлі навколо льотного поля були здебільшого розбиті бомбами: англійські штурмовики прикривали нашу висадку з повітря. Однак ми потрапили в саме пекло. Командування єгипетської армії роздало зброю населенню, і нам назустріч кинулися чоловіки й жінки. Вони стріляли в нас, поки ми висіли на парашутах, поки приземлялися й поки шукали собі укриття, а потім пішли в атаку.
Ми косили їх ряд за рядом. У нас була краща зброя, ми були добре натренованим, добірним військом і знали, як оборонятися і як найефективніше вбивати.
— Вогонь! — кричав капітан Шотовер, і автомат трясся в моїх руках.
Я бачив, як вони підскакували, падали, перекидалися в пилюці. Я жбурляв гранати. Грязюка бризками злітала вгору. Я чув передсмертні крики. Та вони все сунули й сунули на нас.
За двадцять кроків од мене, на моїх очах, бородатий єгиптянин зарубав сокирою одного з моїх товаришів. Я порішив того бородатого на місці. По нас почали стріляти двоє молодих дівчат — я послав їм довгу автоматну чергу, і там усе стихло. Та раптом із-за руїн вискочили єгипетські танки; вони розчавили кількох парашутистів, і змусили нас відступити. Мене зачепила куля, я загубив свій сталевий шолом. Але тут налетіли наші штурмовики, засвистіли їхні реактивні снаряди, і передній танк злетів у повітря. Над льотним полем стояв густий дим. Якийсь поранений кричав:
— О моя нога! О-о-ой! Моя нога!
— Ану, хлопці, вище голови! — гукнув десь поряд Білл Шотовер хрипким голосом. — Вперед! Змикайтесь докупи!
Та слова його потонули в гуркоті бою. Десь загримів єгипетський гучномовець, і на нас посунули нові лави з ножами, з палицями й лопатами; солдати, цивільні, жінки — все населення йшло проти нас, било, кололо й топтало. Я сам бачив, як командира роти, мого старого приятеля Білла, проткнули якимсь довжелезним багнетом і затоптали на землі. Потім передо мною з'явилося перекошене від люті, запотіле обличчя єгипетського матроса, з витріщеними очима. І після цього я більш нічого не пам'ятаю.
Опритомнів я лише в цьому злиденному плавучому лазареті, де з нудьги почав огризком олівця дряпати свої спогади. Рана моя боліла не дуже, а коли біль посилювався, мені давали уколи. Я був єдиним, у кого знайшли ознаки життя, коли пізніше морська піхота захопила аеродром і почала прибирати трупи. То, напевно, було досить страшне видовище. Перша і друга хвиля «Червоних дияволів» була стерта на порох. І мій старий приятель Білл, який живим і неушкодженим пройшов війну в джунглях Малакки й побоїща в Кенії та ще й дослужився до капітана, лежав серед тих трупів.
У перші дні мені все здавалося, що ось він підійде до мене, сяде на край ліжка й почне пояснювати стратегічне становище. Але й тут для нього було б тепер небагато радості. Як розповів мені санітар, уже на другий день наші остаточно застряли перед Ель-Кантара, за тридцять кілометрів на південь від Порт-Саїда. А ввечері того ж дня Ради своєю категоричною загрозою втрутитися в Суецький конфлікт примусили нас до перемир'я; у нас не було іншого виходу, бо Америка покинула нас напризволяще.
