Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз

Ми маршували один за одним, і мені спало на думку, що наша репортерська ватага достоту схожа на гурт професійних жалібників. Ми проходили повз великі будівлі, всередині яких були розміщені в'язничні камери, і наші кроки відлунювали стежиною. У камерах було тихо й темно. Дім смерті[2] містився ген у найдальшому кутку величезного в'язничного подвір'я.

Ми обійшли катафалк, припаркований перед домом смерті, й чимало хлопців з нашого гурту підібгало хвости, ледве-но глипнувши на той транспортний засіб.

Дім смерті мав два входи. Один вів до вузенького коридору, затиснутого поміж газовою камерою та стіною дому смерті. Другий вів до невеличкої камери, в якій перебував Вессі — усього за кілька футів від входу.

Поблизу дому смерті не було жодної іншої будівлі. Він самотньо стояв осторонь, у найдальшому кутку двору, де ув'язнені не грають у м'яч. Човгаючи в'язничним подвір'ям, ми здійняли чимало куряви й принесли ту пилюгу на наших черевиках з собою до дому смерті.

Коло входу нас зупинив вартовий.

— Хто з вас, хлопці, піде слухати останні слова?

Я вийшов уперед з шерегу та вказав на себе великим пальцем.

— Гаразд, — сказав вартовий. — Ти — чекай тут.

Решта хлопців юрбою почимчикували коридором і згуртувалася перед скляним вікном газової камери.

Останнім позицію коло вікна зайняв Г'юсон. Проходячи повз мене, він мовив:

— Ну, дивись мені, друзяко.

На мій подив, вишкіритися у відповідь на його засторогу було не так вже й просто. Щось мої нерви через усю цю справу трохи розгулялися.

Газова камера мала форму восьмигранника, була зроблена зі сталі, а у кожній з її восьми сторін було вікно. Той вузенький коридор, у якому зібралися хлопці, спорудили для того, щоби залишити чотири фути[3] вільного простору між стіною дому смерті та газовою камерою. З самої камери виходив височезний сталевий димар, який стримів понад дахом дому смерті та мав виводити назовні випари після завершення страти.

Щодо мене, то я мав трохи більше вільного простору, ніж хлопці. Я зазирнув у газову камеру. Вона мала завширшки футів зо п'ять і була геть порожня, лише у самому її центрі стояло сталеве крісло, обладнане ременями. На споді, під сидінням того крісла, були підвішені «яйця»[4] з ціанідом[5]. Вигляд цього місця мені геть не сподобався. Варто було лише уявити, що це я сиджу на тому кріслі — й мурашки починали бігати по моїй спині.

Звідти, де я стояв, можна було зазирнути крізь вікно камери та побачити на протилежному боці хлопців, які дивилися через своє вікно на мене. Вони помахали мені, і я здійняв догори вказівний та середній пальці. Скупчившись перед вікном, ті хлопаки достеменно скидалися на зграю мавп.

Та я прийшов сюди, аби побачити Вессі, тож подумав, що варто принагідно зазирнути до нього. Він сидів у камері та курив цигарку. Був голий, якщо не брати до уваги трусів.

Я поглянув на вартового.

— З якого це дива він у такому вигляді?

Вартовий зиркнув у камеру.

— Ми завжди якомога більше їх роздягаємо. Той газ добряче всотується в одяг, і нам тоді складно витягати їх з газової камери[6].

— Якби сюди колись пустили бодай одну панянку, то ви вже мали би неабиякий попит на квитки, — сказав я.

Вартовий скривився. Гадаю, почувався він не надто добре.

— Авжеж, — відказав він, але тоді для вас, жевжиків, тут геть не лишилося б вільного місця.

Вессі був здоровилом із похмурим і важким обличчям. Я подумав: з огляду на те, що його чекає, цей парубок тримається нівроку. Скляний погляд, украй понурий вигляд, одначе Вессі не панікував.

Священник, огрядний коротун, зі схвильованим виглядом сидів на стільці, похиливши голову, та виспівував якусь молитву. Час до часу Вессі поглядав на нього та облизував губи. Я бачив, що він бажає, аби той священник нарешті вгамувався та припинив свої співи.

Тоді я відчув, як мене раптом охопив дрож, немовби мені стало зимно. Але ж ні. Я пітнів. Коридором швидкою ходою попрямував головний наглядач в'язниці. Його обличчя було зеленаво-бліде. На мене він навіть не поглянув.

— Гаразд, — ото й усе, що він сказав, звертаючись до вартового.

Вони відчинили двері до невеличкої камери. Шкіра на обличчі Вессі туго напнулася, й він зиркнув поза спини вартових — просто на мене. Мені не хотілося зустрічатися з Вессі поглядом, однак я подумав, що, мабуть, варто бодай якось його підбадьорити. Тож я йому підморгнув. Звісно, це було чорти батька зна що, проте я мусив якось дати Вессі знак, що співчуваю йому.

Вартовий поплескав його по плечі. Вессі підвівся. Він тримався на ногах значно впевненіше, ніж я.

А священник і далі одноманітним тоном гудів свої молитви. Я здогадувався, що Вессі думає про усе те бубоніння, але мусив стриматися. Не схоже було, що ті молитви якось нам допоможуть.

Вессі вийшов зі своєї камери. Його руки були скуті кайданками, і він раз у раз крутив зап'ястками, брязкаючи тими браслетами.

Головний наглядач похмурим голосом зачитав смертний вирок. Читав він його тоном, який свідчив про бажання якнайшвидше покінчити з усією цією справою. Я бачив, як за його вухом стікає тонка цівка поту. Дочитавши, він промовив до Вессі:

— Чи маєте ви останнє слово?

Саме на це я й чекав. Я пройшов уперед, тож тепер був зовсім поруч із Вессі. Краєм ока я міг бачити, як хлопці притиснися до вікна, всотуючи в себе усю ту сцену та пильно спостерігаючи за мною. Вессі дивився просто на мене.

— Ви караєте не ту людину, — сказав він, і голос його трохи затремтів. — Я цього не робив.

Вартові оточили Вессі, проте той зненацька закляк і продовжував дивитися на мене.

— Розкрий цю справу, Мейсоне, — пробурмотів він стиха. — Це скоїв Лу Спенсер. Ти маєш його викрити — це був Лу — чуєш?..

Вартові заходилися підганяти Вессі й невдовзі заштовхали його до газової камери. Аби потішити хлопців, я занотував першу частину того, що він мені сказав, однак вирішив, що не стану ділитися з ними рештою.

Вессі посадили у сталеве крісло, на споді якого були підвішені кульки з ціанідом. Затягнули ремені. Поки це відбувалося — а на усі ці приготування вартові витратили