Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Альтиметр показував три тисячі метрів над землею, а літак усе набирав висоту. Глухо, рівномірно гуділи мотори. Під машиною в нічній темряві клубочилися безформні легкі хмари. В кабіні ставало дедалі холодніше.

— Це — найнебезпечніший відрізок шляху. Двадцять хвилин ми мусимо летіти над територією ворога, — промовив, мерзлякувато ховаючи руки в кишені форменої есесівської шинелі, один з пасажирів — худий чоловік з глибокими, як шрами, зморшками на довгому вугластому обличчі і безбарвними нерухомими очима.

— Я не боюсь небезпеки, — знизавши плечем, відповів той, до кого звертався есесівець, — кремезний чоловік середніх літ, широкоплечий, з невиразним обличчям і бистрим, точним поглядом вузьких очей кольору спитого чаю. — Та не в цьому справа. Взагалі ця поїздка — страшенно безглуздий захід. Мене відривають од важливих справ, а для чого? Виручати з полону йолопа Муссоліні, від якого все одно нема ніякої користі.

На обличчі есесівця з'явилась непевна гримаса — видно, йому не вперше доводилося вислухувати скарги від супутника. Трохи помовчавши, він сказав:

— Отто Скорцені[1] наполягав на тому, щоб вас включили в його групу… Дивіться — лінія фронту!

Хмари розійшлись, під літаком виднілася земля. Розглядіти, що там унизу — поле, ліс, безлюдне, зруйноване війною місто, — не давала темрява. Зрідка то тут, то там спалахували вогняні цятки.

Попереду виріс промінь прожектора, блідопрозорий, пружний, як струмінь води. Забігав по небу, потім почав повільно, обережно підкрадатися до літака. Слідом за першим прожектором спалахнули ще три. Їх промені з'єднувались, перехрещувались, розходились убоки, знову зливалися в одну широку смугу.

— Чорт! — вилаявся есесівець, виймаючи руки з кишень: йому раптом стало жарко. — Як на лихо, хмари розійшлися!

Зненацька сріблястий промінь уперся прямо у фюзеляж літака. Машину різко хитнуло — льотчик зробив маневр, намагаючись вийти з променя.

На мить промінь лишився десь позаду, але літак був уже зловлений другим променем, третім. Марно льотчик, то роблячи круті віражі, то різко знижуючись, намагався вискочити із сліпучого перехрестя — прожектористи вхопили його міцно. Незабаром до літака з усіх боків потяглися траси: оранжовочервоні — від крупнокаліберних гармат; тонкі, пунктирні, схожі на фейєрверк — від скорострільних; майже суцільні струмені кулеметного вогню…

Раптом почувся тріск. У літаку з'явилася вузька, рвана пробоїна. Гострий, вигнутий, як серп, осколок застряв у шпангоуті. В кабіну ввірвався пронизливий нічний вітер.

Есесівець схопився:

— Чорт! — закричав він. — Нас зіб'ють!

Його супутник теж підвівся. Це був кремезний довгорукий чоловік, у кожному русі якого відчувалася велика фізична сила. Нервовими ривками він намагався поправити парашут, що з'їхав набік. Потім, згадавши щось, спитав есесівця:

— Пілот і штурман знають, хто я такий?

— Я сказав, що їде важливий офіцер гестапо.

— Навіщо ви це зробили?

— Щоб вони були особливо обережні в повітрі.

— Дурниці. Тепер треба знищити обох. У полоні вони мене викажуть.

Розмовляли швидко, намагаючись перекричати скажене ревіння моторів, похитуючись з боку на бік під час несподіваних маневрів літака.

— Знищити їх не можна, — відповів есесівець. — Без керування літак почне падати, і ми не встигнемо вистрибнути. Може, льотчикові пощастить зробити посадку. Це буде найкраще…

Двері кабіни пілота несподівано розчинилися.

— Літак горить! — щосили крикнув з порога штурман. — Рятуйтесь!

Довгорукий вихопив пістолет і натиснув на спусковий гачок. Штурман поволі впав ниць на тверду підлогу кабіни. Літак нахилився, і тіло вбитого відкотилося вбік, до сидінь.

Майже не міняючи пози, лише повернувши пістолет праворуч, довгорукий вистрілив в есесівця. Той зойкнув, на зморшкуватому обличчі його застиг вираз подиву. Безбарвні нерухомі очі заплющились.

— Так буде вірніше, — пробурмотів довгорукий.

Кинувся до дверей кабіни пілота, шарпнув, але вони не піддалися:

— Догадався, зачинився, проклятий!

Ще раз рвонув двері.

З того боку пролунав постріл. Довгорукий схопився за шию — її глибоко подряпала куля, послана льотчиком крізь двері.

Вилаявшись, довгорукий поправив парашут, швидко відчинив аварійний люк і стрибнув у холодну, вітряну темряву. Вже гойдаючись під розкритим куполом парашута, побачив, як летить до землі клубок оранжового полум'я — палаючий літак…

… Рядовий караульного взводу роти «джі» Боб Деррей першим підбіг до парашутиста з підбитого німецького літака.

— Хенде хох! — закричав Боб, як тільки парашутист опинився на землі. — Ти оточений.

Останнє Деррей додав для того, щоб налякати німця і підбадьорити себе. Оточувати парашутиста не було кому — Деррей був сам. Та німець і не збирався чинити опору.

— Я майор німецької армії Генріх Штафф, — ламаною англійською мовою відповів він. — Я здаюсь. Не стріляйте.

— Кинь зброю! — наказав Боб і обережно, не відводячи од полоненого автомата, почав підходити до нього.

Штафф високо підняв руки, намагаючись і позою, і виразом обличчя показати миролюбство і беззахисність.

Узявши парабелум майора, Деррей повів полоненого в штаб.

Але майже на краю села, де стояла рота «джі», сталася пригода, про яку Боб не раз згадував пізніше.

Деррей поволі йшов слідом за майором, не спускаючи з нього дула автомата. Несподівано позаду пролунав знайомий голос Тома Баунті — приятеля Деррея.

— Зажди, Боб, я теж веду нічну пташку.

Боб скомандував майорові сповільнити ходу; Баунті з полоненим наздогнали їх.

— Це німецький льотчик, якого піймали зенітки. Капрал наказав відвести його в штаб.

Побачивши майора, льотчик раптом почав щось люто кричати, показуючи на нього.

— Що він хоче, Том? — спитав Деррей.

— Він каже, що цей майор — велика свиня, — відповів Баунті, який трохи розумів по-німецьки. — Коли вони спускалися на парашутах, майор стріляв у нього з пістолета. А раніш, у