Точка обману - Ден Браун

– Сенатор Секстон – у своїй кабінці, – відповів офіціант. – А ви…

– Я – Рейчел Секстон.

«Ну й бовдур же я!» – подумав він. Зовнішня схожість була вельми очевидною. Жінка мала сенаторові проникливі очі та рафіновані манери, що видавали належність до життєздатної енергійної еліти. Рейчел Секстон успадкувала класичні привабливі риси батькового обличчя, але вона, схоже, несла цей благословенний дар долі з граціозністю та скромністю, яких сенаторові ще треба було в неї повчитися.

– Радий вітати вас, міс Секстон.

Коли офіціант вів доньку сенатора через зал ресторану, його збентежили прискіпливі погляди чоловіків: деякі – обачливо-обережні, а декотрі – не дуже. В «Тулосі» зазвичай харчувалося мало жінок, а тих, хто могли зрівнятися красою з Рейчел Секстон, було ще менше.

– Яка гарна фігура, – прошепотів один з відвідувачів. – А що, Секстон уже знайшов собі молоду дружину?

– Це його донька, бовдуре, – відповів сусід по столику.

– Знаючи Секстона, не здивуюся, якщо він і з нею спить, – хихикнув чоловік.

Коли Рейчел підійшла до столика, за яким сидів її батько, сенатор якраз гучно обговорював по мобільному один зі своїх нещодавніх успіхів. Він на мить відірвався від розмови і, зиркнувши на Рейчел, постукав пальцем по своєму годиннику «Картьє» – мовляв, спізнилася.

«Я теж за тобою скучила», – подумала Рейчел.

Насправді її батька звали Томас, але він уже давно перейшов на своє друге ім’я, бо йому подобалася алітерація: Сенатор Седжвік Секстон. Це був срібноволосий та срібноголосий політичний «звір», якому пощастило мати зовнішність героя популярного телесеріалу, і ця обставина здавалася цілком доречною, зважаючи на його талант перевтілення.

– Привіт, Рейчел! – Батько клацнув телефоном і підвівся, щоб цьомнути доньку.

– Привіт, татку, – відповіла вона, але не поцілувала.

– У тебе змарнілий вигляд.

«Почалося», – подумала Рейчел.

– Я отримала твоє повідомлення. Що сталося?

– А мені що, вже не можна запросити свою доньку на сніданок?

Рейчел давно призвичаїлася, що батько рідко коли запрошував її зустрітися, не маючи при цьому якогось прихованого мотиву.

Сенатор відсьорбнув кави.

– Ну, розповідай – як твої справи?

– Справ багато. А я бачу, твоя кампанія проходить успішно.

– Заради Бога, тільки не про це. – Секстон нахилився над столиком і стишив голос: – А як той хлопець із Держдепартаменту, з яким я тебе познайомив?

Рейчел зітхнула, переборюючи бажання поглянути на годинник.

– Татку, я й справді не мала часу йому зателефонувати. І, будь ласка, припини…

– Треба вчитися викроювати час для важливих речей, Рейчел. Без кохання все решта не має сенсу.

Їй одразу ж спали на думку кілька варіантів дотепної відповіді, але Рейчел визнала за краще промовчати. Бо батько полюбляв повчати і це йому добре вдавалося.

– Татку, ти хотів мене бачити? Сказав, що це щось важливе.

– Так, важливе. – Він прискіпливо подивився на неї.

Рейчел відчула, як під цим поглядом розтала перша лінія її оборони, і подумки чортихнулася, віддаючи належне непереборному шармові свого батька. Сенаторові очі були подарунком долі, і Рейчел відчувала, що цей подарунок зможе довести його аж до Білого дому. Він запросто міг наповнити ці очі слізьми, а за мить – осушити їх і перетворити на кришталево чисте вікно душі, крізь яке він подає руку довіри всім і кожному. «Вся справа – в довірі», – полюбляв казати її батько. Сенатор уже давно втратив довіру Рейчел, але натомість швидко завойовував довіру всієї країни.

– Маю дещо тобі запропонувати, – мовив сенатор Секстон.

– Стривай, дай здогадатися, – відповіла Рейчел, намагаючись відновити свої оборонні позиції. – Якийсь багатий та відомий холостяк шукає собі молоду дружину?

– Люба, не треба себе дурити. Ти не така вже й молода.

У Рейчел з’явилося вже знайоме боязке відчуття, яке часто супроводжувало її зустрічі з батьком.

– Я хочу кинути тобі рятувальний круг, – сказав він.

– А я й не знала, що тону.

– Ти – не тонеш. Тоне президент. І тобі слід зіскочити з корабля, поки не стало запізно.

– Здається, ми вже про це говорили, еге ж?

– Подумай про своє майбутнє, Рейчел. Можеш піти працювати до мене.

– Сподіваюся, ти не для цього запросив мене на сніданок?

У фасаді напускного спокою сенатора з’явилася маленька тріщина.

– Рейчел, ти не можеш не розуміти, що твоя робота з ним кидає тінь на мене. І на мою кампанію.

Рейчел зітхнула. Вони з батьком уже не раз про це говорили.

– Татку, я працюю не на президента. Я з ним навіть не знайома. Я працюю в Ферфаксі, заради Бога!

– Політика – це чисте сприйняття, Рейчел. І тому зовні виглядає так, наче ти працюєш саме на президента.

Рейчел перевела подих, намагаючись стриматися.

– Я доклала багато зусиль, щоб отримати цю роботу, татку. І тому не збираюся її кидати.

Сенатор звузив очі.

– Знаєш, часом твій егоїзм і справді…

– Сенаторе Секстон! – мовив репортер, несподівано вигулькнувши біля столу.

Настрій сенатора відразу ж пом’якшав. Рейчел невдоволено простогнала і взяла булочку з кошика, що стояв на столі.

– Я Ральф Сніден з «Вашингтон пост», – продовжив журналіст. – Можна поставити вам кілька запитань?

Сенатор посміхнувся і промокнув рота серветкою.

– Із задоволенням, Ральфе. Тільки поспішай. Я не люблю пити охололу каву.

Репортер нещиро засміявся.

– Звісно, сер. – Він витяг мініатюрний записувальний пристрій і увімкнув його. – Сенаторе, ваші виборчі телевізійні ролики закликають законодавчу владу забезпечити однакові зарплати для жінок та чоловіків, а також зменшити податки для новостворених сімей. Ви можете коротко обґрунтувати ці вимоги?

– Аякже. Просто я великий симпатик сильних жінок та міцних родин.

Рейчел ледь не вдавилася своєю булочкою.

– До речі, про сім’ї, – продовжив репортер. – У ваших виступах ви багато уваги приділяєте освіті. І пропонуєте дуже суперечливе скорочення декотрих бюджетних витрат заради збільшення фінансування державних шкіл.

– Я вважаю, що діти – це наше майбутнє.

Рейчел повірити не могла, що її батько опустився до цитування популярних пісень.

– І останнє запитання, пане сенатор. За останні кілька тижнів ваш рейтинг, за даними опитувань, стрімко підскочив. Президента має занепокоїти цей факт. Що є причиною вашого успіху?

– Гадаю, це пов’язано з довірою. Американці починають бачити, що нинішньому президентові не можна довіряти: він не здатен вжити рішучих заходів, які зараз так необхідні нашій країні. Захмарні витрати уряду щоденно заганяють нашу країну дедалі глибше у борг, і американці починають усвідомлювати, що настав час не марнувати, а ремонтувати.

Рятуючи Рейчел від смертної кари